Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

Тік дивився на небо, яке ніби далеко-далеко приплющило свої голубі вії. Але хто міг би поклястися, що малий не стежить за приголомшливим летом крапок і тире в обмеженому хмарами повітрі?..

Буря, яка принесла зранку стільки страхів та руйнувань, зникла майже безслідно. Після її вирування життя знову стало таким, як і було, а для людей, які перебороли її, залишився тільки спомин чи, може — хто знає? — гарний спогад. Сонце вийшло переможцем із битви зі стихією, котра хотіла знищити його ще до того, як воно проснеться, і люди побачили його в розривах хмар саме там, де йому й належало бути цього дня о цій порі. І воно так само щедро лило своє тепло, як швидко відновлювались мир і спокій на землі. Якась пташина, набравшись сміливості, подала своїм голосом сигнал пробудження для всієї природи. Це була щоденна пісня світу. Земля стріпнула сонливість і прокинулася, трава вдихала в себе важкі випари дощу, дерева випростували руки й розпрямляли зігнуті спини, а люди бралися до перерваних спрай.

Черешняки давно покинули колибу й попрямували до турбази. Вони відійшли від людей, які поралися там, а один із них, кремезний чолов’яга, глянувши на Урсу, сказав, ніби сам до себе:

— Отак воно і є: нема на світі істоти дужчої за людину!

Вони пішли жваво, і, може, їм слід було б переживати велику радість після своєї перемоги над стихією, сіле вони не позбулися, та й не могли ніяк позбутися неспокою. Буря сплутала всі їхні сеанси зустрічі на радіохвилях.

Лучія намагалася зв’язатися багато разів, марно посилаючи сигнали, яких не чув ніхто. Вони не мали жодної звістки з печери, апарат знову німував у відповідь. Мало-помалу їх таки обсіли чорні думки в цьому білому й золотому царстві пообіднього сонця.

Вони йшли до турбази, часто оглядаючись на масив, у якому приховувалась печера. Що ж там могло трапитись?.. Коли турбаза вже виднілася перед ними, до неї залишалося принаймні з півкілометра, Лучія схвильовано запропонувала зупинитися на хвилинку.

— Майже п’ята, — сказала вона. — Чи не спробувати нам іще раз перед тим, як зайти на турбазу?

— Якщо тобі так подобається, то зараз п’ята без восьми хвилин і десяти секунд… — уточнив Дан час.

Чи не витрачають вони знову марно час? Чи не краще було б бігти якомога швидше до турбази?.. Усі троє зійшлися на тому, що треба зробити останню спробу перед тим, як…

Але апарат запрацював раніше, ніж Лучія встигла подати сигнал:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті…»

— Печера! — сказав Урсу, стискуючи, наче обценьками, Данову руку.

— Печера! — простогнав Дан, навіть не відчувши, що рука його вмить затерпла.

Лучія заплющила очі й автоматично застукотіла ключем; вона хотіла уявити Тих, з ким зустрічалася на радіохвилях, хотіла побачити їх перед тим, як прийняти повідомлення, хоч на мить раніше. Але апарат паралізував її. Сигнали падали важко:

«Ті-ті-ті та-та-та ті-ті-ті»

І знову:

«Та-та-та ті-ті-ті та-та-та!»

— SOS! — здригнулася Лучія. — SOS!

І вона почала занотовувати, перестрашена, повідомлення друзів, що пробилися крізь морок гори і врятувалися лише на час від люті людей із печери:

СИТУАЦІЯ МАЙЖЕ БЕЗНАДІЙНА / ПОТРЕБУЄМО ДОПОМОГИ / НАС ПЕРЕСЛІДУЮТЬ НЕБЕЗПЕЧНІ ВОРОГИ / ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНІ / МИ ВИЙШЛИ З ПЕЧЕРИ З ПРОТИЛЕЖНОГО БОКУ / НЕ МОЖЕМО ДАТИ ЖОДНОГО ОРІЄНТИРУ / ЗУПИНИЛИСЯ НАД ЯКИМОСЬ ВОДОСПАДОМ / ПРОЙШЛИ ДУЖЕ ДОВГУ ДОРОГУ / НЕ ГАЙТЕ ЖОДНОЇ МИТІ / ОДИН ІЗ ШПИГУНІВ ПЕТРЕКЕСКУ / ПЕРЕДАЄМО З АПАРАТА ВЗЯТОГО В НЬОГО ТІКОМ/ СВОГО МИ ВТРАТИЛИ ДАВНО/ МИ ТРИМАТИМЕМО ВАС У КУРСІ ПОДІЙ/ МИ РОЗКАЖЕМО ВАМ БАГАТО ЯКЩО ВРЯТУЄМОСЯ/ НЕ ВТРАЧАЙТЕ ЖОДНОЇ СЕКУНДИ / ЩАСЛИВО

— ЩАСЛИВО, — відповіла Лучія й додала: — ВИРУШАЄМО НЕГАЙНО.

І все ж таки якусь часину ніхто й не поворухнувся, ніхто не спроможний був навіть розтулити губи. Повідомлення здавалося неймовірним. А хіба вони самі не зазнали майже неймовірних пригод?.. Новий апарат, захоплений Тіком… І Петрекеску, який не хотів позичити їм човна… І поява Петрекеску біля підніжжя скелі, схожої на шахового коня…

Урсу стрепенувся. Якщо Петрекеску в печері, отже, він проник туди. Значить, печера не закінчується біля тієї скелі. Це був перший орієнтир. Треба шукати за тією скелею, по той бік гірського масиву. І ще один орієнтир: водоспад!

Троє черешняків подивилися водночас на масив, де була печера. За скелею, схожою на шахового коня, масив ніби вивищувався своїми вершинами, потім згорблював їх, далі ніби й геть пригинав їх до землі.

— А якщо вихід десь там, за масивом? — спитала Лучія. — Я думаю, що він саме там…

Вони поскидали свої речі за кущами ялівцю й приготувалися йти на пошуки.

— Кожен повинен шукати в певному визначеному районі, — сказала Лучія. — Тільки так ми можемо розраховувати на успіх. Урсу посередині, Дан зліва, а я справа…

— Дуже добре! — підтримав її Урсу якимось дивним тоном. — Ви можете робити, що хочете. А я від цієї миті — сам собою з усім, що я маю і що можу. Ідіть собі наліво чи направо, куди хочете, а я роблю, що вважаю за потрібне! Все!

І тепер ця істота, що мчала через долини й ущелини, мало чим була схожа на людину. Якийсь розлючений звір, привид, блискавка. Божевільні акробатичні вправи, стрибки у висоту і в довжину на заклад, фізичні вправи найвищого класу в гімнастичних залах були дрібницею порівняно із тим, що витворяв Урсу в своєму леті до водоспаду. Він чув позад себе обвали, за ним гуркотіло