Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Ну, а крім чарівного пана Лінда, ще хтось може розраховувати на твою прихильність? — підступно спитав Ковпервуд, вирішивши вивідати все, що тільки вдасться, не надто, певна річ, загострюючи взаємини.

Ейлін спостерігала за ним і щомиті чекала, що той повернеться до цієї теми.

— Ні, більше ніхто, — сказала вона. — А навіщо мені ще хтось? Одного цілком достатньо.

— Як я маю тебе розуміти? — обережно поцікавився Френк.

— Так, як я сказала. Одного досить.

— Ти хочеш сказати, що закохана в Лінда?

— Я хочу сказати... — вона затнулася і з викликом зирк­нула на Ковпервуда. — Чи тобі не все одно, що я хочу сказати? Так, я закохана в нього. А що тобі до цього? З якого дива допитуєш мене? Тобі ж зовсім байдуже, що я відчуваю. Я тобі не потрібна. Навіщо ж намагаєшся випитати у мене щось, навіщо стежиш за мною? Якщо я тебе не зраджувала, то це зовсім не з поваги до тебе. Припустімо, що я закохана. Тобі ж байдуже.

— О ні, зовсім ні. Ти знаєш, що не байдуже. Навіщо ти так кажеш?

— Ти брешеш! — спалахнула Ейлін. — Брешеш, як завжди. Так ось, якщо хочеш знати... — холодний спокій і байдужість чоловіка зачепили її за живе і, не пам’ятаючи себе від образи, жінка вигукнула: — Так, я закохана в Лінда, більше того — я його коханка! І не шкодую про це. А тобі що до цього?

Її очі блищали, вона густо почервоніла та задихалася від хвилювання. Почувши таке зізнання, кинуте в запалі люті й образи, породжених його байдужістю, Френк випростався, погляд його став жорстким, і вираз нещадної злоби промайнув його обличчям, як завжди бувало при зустрічі з ворогом. Думка, що він може перетворити життя Ейлін на пекло і жорстоко помститися Полку Лінду, виникла було в його голові, але він тут же її відкинув. Це було продиктовано не слабкістю, а навпаки — усвідомленням своєї сили та переваги. Розігрувати роль ревнивого чоловіка? Чи варто? Він і так уже заподіяв Ейлін досить зла. Почуття жалю до неї, до себе самого, почуття смутку перед протиріччями життя прийшло на зміну мстивій злості.

Як може він звинувачувати Ейлін? Полк Лінд — гарний і привабливий. Розлучитися з Ейлін? Зажадати пояснень у Лінда? До чого все це? Краще тимчасово віддалитися від неї і чекати. Можливо, її захоплення скоро минеться. А ні, то, ймовірно, вона з власної волі вирішить покинути його. Але вже в усілякому разі, якщо він зустріне, нарешті, таку жінку, котра йому потрібна, і вирішить покинути Ейлін, він пригадає їй цю історію з Ліндом. А чи є десь на світі така жінка? Поки що йому ще не довелося з нею зустрітися.

— Ейлін, — сказав він м’яко, — навіщо стільки гіркоти? До чого? Скажи мені, коли це сталося? Вважаю, що ти можеш мені сказати.

— Ні, не можу, — різко відповіла Ейлін. — Тебе це не стосується. Навіщо питаєш, тобі ж начхати.

— Ні, це не так, і я тобі це вже не раз казав, — роздратовано, майже брутально заперечив Ковпервуд, і знову вираз жорстокості та злості промайнув у його очах. Потім погляд чоловіка пом’якшав. — Можу я принаймні дізнатися, коли це сталося?

— Не так давно. Тиждень тому, — безвольно зронила Ейлін.

— А давно ти з ним познайомилася? — з прихованою цікавістю продовжував розпитувати її Френк.

— Місяців зо п’ять тому. Взимку.

— І ти зробила це тому, що кохаєш його, чи просто мені на зло?

Він усе ще не вірив, що Ейлін могла охолонути до нього. Та спалахнула.

— Ну, це вже занадто! Так, можеш бути впевнений, я зробила це тому, що так хотіла, а ти тут зовсім ні до чого. Та як ти смієш допитувати мене після того, як роками нехтував мною! — Жінка відштовхнула тарілку і хотіла встати з-за столу.

— Зачекай хвилинку, Ейлін, — сказав Ковпервуд спокійно, кладучи виделку і пильно дивлячись на неї через стіл, що розділяв їх, заставлений севрською порцеляною, квітами, фруктами в кришталевих, срібних вазах і залитий м’яким світлом затіненої шовковим абажуром лампи. — Чому ти так розмовляєш зі мною? Сподіваюся, ти не вважаєш мене пересічним, тупим ревнивцем? Що б ти там собі не понавигадувала, я не маю наміру сваритися з тобою. Я ж знаю, що з тобою відбувається, знаю, чому ти себе так поводиш і як тобі буде потім, якщо підеш цим шляхом. Справа не в мені, справа в тобі самій... — Френк замовк, йому раптом стало шкода її.

— Он як, справа не в тобі? — зухвало повторила вона, долаючи хвилювання, що охопило її. Тихий, лагідний голос чоловіка пробудив у ній спогади минулого. — Ну, то я не потребую твого милосердя. Не хочу, щоб ти мене жалів. Я буду чинити так, як вважатиму за потрібне. І краще б уже ти зовсім не розмовляв зі мною.

Ейлін відкинула тарілку, перекинувши келих із шампанським, яке жовтуватою плямою розлилося по білосніжній скатертині, схопилася і кинулася геть із кімнати. Гнів, біль, сором, каяття душили її.

— Ейлін! — Ковпервуд поспішив за дружиною слідом, не звертаючи уваги на дворецького, котрого привернув у їдальні шум совгання крісел (сімейні сцени в будинку Ковпервудів були йому невдивовижу). — Послухай мене, Ейлін! Це ж — помста, а ти прагнеш кохання, а не помсти. Ти хочеш, щоб тебе любили, любили безмежно. Я все розумію. Даруй мені і не суди занадто строго, як я не суджу тебе.

Вони вийшли в сусідній покій, і чоловік схопив дружину за руку, намагаючись утримати її. Ейлін майже не розуміла, що він каже, вона була у нестямі від образи та горя.

— Залиш мене! — викрикнула вона, і гіркі сльози хлинули з її очей. — Залиш мене! Я не кохаю тебе більше. Я ненавиджу тебе! Розумієш, ненавиджу! — жінка вирвала у Френка руку і випросталася перед ним. — Не хочу тебе слухати! Не хочу розмовляти з тобою! Ти один винен у всьому. Ти, і тільки ти винен у тому, що я вчинила, і в тому, що ще чинитиму, і ти не смієш цього заперечувати. О, ти ще побачиш! Побачиш! Я ще