Читати книгу - "Останній спадок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, чорт забирай! Отже, той італієць Аллеґро був чортовим зрадником!
— Ага, — коротко підтвердив Руфус.
— Але чому вони вбили його? Для чого заганяти в могилу свого рятівника?
— Тому що це розумно.
Гендерсон швидко обмізкував подальші кроки та звелів:
— Знайди її. Мені треба, аби клята лярва вже завтра стояла на колінах на цьому килимі.
— Уже займаюся цим.
— Може, і смерть Аллеґро вони підлаштували, коли вже такі, як ти говориш, розумні.
— Перевірю.
— І ще… — Гендерсон, замружившись, покрутив вказівним пальцем біля скроні, — у неї є донька.
— Сенді Маєрс, — погодився Руфус. — Вона зараз у Берліні.
— Її теж привези — простіше буде маніпулювати матінкою.
— Мої люди вже там.
— Хочеш сказати, що не дурний?
— Відпрацьовую підвищення, — підморгнув Руфус, не боячись гніву Гендерсона. Він розумів, що зараз фактично врятував свого шефа.
Білл Гендерсон підвівся з крісла і, наближаючись до підлеглого, обійшов габаритний стіл довкола.
— Побачимо. Гра ще триває.
10
Київ, Україна. 17 вересня, 2015 рік
Мелані Маєрс підійшла до потрібного ґейту аеропорту Бориспіль[108]. Літак рейсу «Київ — Берлін» мав відбувати за півтори години. Паспорт і квиток на нове ім’я лежали між речами в її закинутій на плече сумочці. Жінка хвилювалася до холодного поту. Уже за кілька годин вона зустрінеться з донькою та обійме її.
«Ще зовсім трохи…»
Та було щось іще. І воно не давало спокою.
— Де тато?!
Дев’ятирічний хлопчик із ледь помітною гематомою на обличчі сердито смикнув Мелані за руку. Лука Кравець гнівався, що його змусили так довго їхати в автомобілі невідь-куди та, найважливіше, досі нічого не сказали про батька.
— Please, stop… — укотре заблагала Мелані, навіть не уявляючи, як спілкуватиметься з дитиною під час перельоту.
Та, попри мовний бар’єр, найдужче дошкуляла думка, як пояснити малому, що його батько помер. Далібор Кравець не зміг упоратись із важким пораненням. Від значної втрати крові він загинув минулого вечора. Дізнавшись про це, Мелані відразу забрала хлопчика. Бажан був не проти, навіть підтримав її, забезпечивши всім необхідним. Чоловік почувався окриленим.
Жінка міцніше стиснула дитячу долоню й потягнула за собою, долаючи відвертий опір.
— Я не хочу! Пусти! — пручаючись, вигукував Лука.
Мелані злякалася, що хтось помітить це, почне з’ясовувати, чи все гаразд, та люди заклопотано оминали жінку із заплаканим хлопчиком: в аеропортах батьки з вередливими дітьми, що не хочуть кудись там їхати, не дивина.
«Будь ласка, потерпи ще трохи…»
За кілька метрів від Мелані Маєрс виросла стійка з усміхненою жінкою у формі.
«Зараз! Зараз усе скінчиться!»
Щойно американка ступила, тягнучи за собою хлопчика, крок уперед, довкола неї завирував приглушений тривожний шум. Вона роззирнулася навкруги — люди сходилися до екранів прикріплених до колон і стін невеликих телевізорів. Більшість у шоці прикривали роти руками, інші перемовлялися, не вірячи побаченому. Жінка у віддаленому кінці залу голосно зойкнула й зайшлася плачем. На гамір прибігли кілька охоронців, але, зрозумівши, у чому річ, також прикипіли поглядами до телевізорів.
Мелані повела очима на найближчий до неї екран. Показували Львів. Півгодини тому невідомі підірвали Костел єзуїтів Святих Петра і Павла. На екрані миготіли кадри знятого кимось на телефон відео. Хтось зафіксував момент, коли центральний фасад вибухнув фонтаном із величезних шматків каменю. Пролітаючи з неймовірною силою, уламки зносили людей і розмазували їх по землі довгими червоними слідами. Хоча нажахані люди з галасом почали розбігатися навсібіч, найближчих усе ж накрило руїнами, і їхні крики та хрипкі благання долинали з хмари пилу й вогню. Страх, що опанував Львів, холодними зміями прослизав у душі тих, хто заціпеніло застиг перед екранами телевізорів у Бориспільському аеропорті.
Епілог
Вашинґтон, США 19 вересня, 2015 рік
— Амандо, ти впевнена? — збуджено вібрував у телефоні колись рідний голос.
Упродовж останніх чотирьох днів Аманда Ворд ставила собі це запитання сотню разів та однаково вагалася в правильності свого рішення.
— Мабуть. — Губи тремтіли, а слова нерозбірливо танули в динаміку. — Може… не впевнена, але так буде правильно.
— Прокляття!
Чоловік, якого Аманда набрала кілька хвилин тому, аби пояснити свій учинок, нервово відмовляв її, описуючи всі можливі наслідки останнього і для неї, і для уряду США. Країна вже двічі зазнавала схожих ударів і щоразу вистоювала завдяки міцній оборонній тактиці, напрацьованій сотнями професіоналів. Виступати проти них наодинці не тільки безглуздо, а й небезпечно.
— Прошу тебе, обміркуй це все ще кілька днів. Не роби поквапливих висновків.
— Ні, — заперечно гаркнула Аманда.
Голос тихо й важко видихнув, наче відступаючись, і прохрипів:
— Гаразд, роби, як знаєш. Підтримку ми тобі забезпечимо, але коли почнеться тиск і на нас, можеш забути про всі обіцянки. Будеш сама за себе.
— Нехай, я розумію. Дякую, — сказала Аманда й вимкнула зв’язок.
Ноутбук, що працював уже кілька годин поспіль, вихоплював бліде обличчя прес-секретаря «Ізраéлю» із суцільної темряви. Від недосипання під очима Аманди з’явилися набряки, а лоб прорізали перші зморшки. За кілька днів вона постаріла на роки. Їй неабияк бракувало Майка, який умів знайти потрібні слова, аби підтримати й розібратися в її заплутаних думках. Жінка згадала його розгублений, зовсім дитячий вираз обличчя, коли вона сказала йому про розрив їхніх стосунків. За кілька годин Аманда не зможе сама за себе постояти, не те що почуватися відповідальною за ще одну людину.
— Зберись, Амандо!
Сьогодні, як ніколи раніше, стала важливою підтримка колишнього чоловіка, особливо його зв’язки в BBC. Жінка вкотре переглянула список прикріплених у розсилці електронного повідомлення адрес — The New York Times, The Guardian, BBC, CNN, The Washington Post, The New York Post — і востаннє зізналася собі, що, відмовившись від свого наміру, довіку житиме з кожною з тих смертей у серці, стане їхнім німим охоронцем.
І тоді важкий палець завис над клавіатурою, щоб за кілька миттєвостей опуститися на Enter. Надіслане їй 15 вересня невідомим відправником повідомлення розійшлось усіма найбільшими медіа-компаніями світу.
Подяки
Випустити цю книгу у світ, залишившись живим і морально, і фізично, — такою була моя мета останні п’ять років. Усі ці роки ідеї та різноманітні сюжетні лінії визрівали й набували форми у вигляді коротких нотаток і повноцінних абзаців. Для того, щоб «Останній спадок» став саме таким, яким ви тримаєте його в руках, треба було докласти чимало зусиль, що стало б неможливим без підтримки та допомоги багатьох людей.
Найбільшу подяку висловлюю тим людям, кому роман присвячено. Батьки з дитинства прищеплювали мені любов до читання. Я досі пам’ятаю свою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.