Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі"

– Нат, ти мене чуєш, постав мене, будь ласка, на підлогу, я не хвора. До ліжка я можу і сама добратися, — вже більш обурено проговорюю. 

– Ні, не відпущу, — криво посміхаючись ще щільніше притискає мене до себе. – Поки все мені не розповіси.

– Що я маю тобі розповісти? - здивовано перепитую, поки Нат сідає на моє ліжко, разом зі мною на руках. 

– Все Арина, — скинувши світлу брову вимогливо дивиться на мене. – Наприклад, що ти такого побачила у кабінеті Корецького, що так тебе вразило? 

– Я не хочу про це говорити, — знову роблю спробу відсторонитися від хлопця. - Я зараз погано себе почуваю, — кажучи ці слова я дійсно знову відчуваю нудоту.

– Арино, тобі краще виговоритися, тоді одразу стане легше, а я можу тебе вислухати, — говорячи ці слова Нат притискається губами до моєї скроні та відчуваю як розтягуються у посмішці його вуста. – Розповідай, і тобі одразу стане легше.

– Навіщо це тобі, – сумно тягну, вже навіть не намагаючись вибратися з його обіймів.

— Тому, що ми друзі, і я хочу тобі допомогти...

– Нат, — я різко повертаю до нього обличчя і наші погляди зустрічаються. Його слова ніби розбудили мене, струснули і я відразу ж прийняла непросте для себе рішення. – А ти й справді можеш мені допомогти.

– Як? – Очі хлопця вмить блиснули вогнем. - Я готовий. 

– Ти можеш допомогти мені втекти з відси. – випалюю на одному подиху.

З лиця Ната вмить сходить вся напущена веселість, він навіть зблід трохи, та погляд зелених очей навпаки несподівано набуває твердої рішучості.

– Я допоможу тобі Арина, — проговорює він тихо.

– Дякую, — хрипко відповідаю, та ведена секундним поривом обіймаю хлопця за шию. Тієї ж миті, я й сама не розумію як, мої губи несподівано опиняються в гарячому полоні чоловічих губ.

Нат, зафіксувавши мою потилицю, з шаленим натиском починає цілувати мене. Вкладаючи у цей поцілунок усю свою пристрасть, усю глибину своїх почуттів. Так, ніби в останнє. 

Упершись долонями у потужні груди свого охоронця, я мляво пробую ухилитися від цього поцілунку, але хлопець і не думає мене відпускати. Та прикривши очі продовжує самозабутньо цілувати. 

Змирившись з цим, мені лише залишається безпорадно відповідати на його поцілунок, бо сил чинити опір вже не було. Та й заради чого.

Через деякий час важко дихаючи, він все-таки відривається від мене, нарешті випустивши зі своїх задушливих лещат. Погляд зелених очей виглядає якось затуманено.

– Що це було? - більш менш прийшовши до тями важко видихаю.

– Вважай, що це плата за звільнення, — хрипко видихає Нат продовжуючи жадібно поглядати на мої губи. 

– То ти мені дійсно допоможеш, це означає — Так!?

– Так, — стримано відповідає, пересаджуючи мене на ліжко. – Чекай мене зібраною десь біля опівночі, я все влаштую.

З цими словами хлопець нарешті покидає мою спальню, а я переривчасто видихнувши, вимучено лягаю у ліжко. 

Свій вибір я зробила, і якщо Нат дійсно мені допоможе, то шляху назад вже не буде. 

Я сподіваюся, що все роблю правильно.