Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Несіть сокиру! — крикнув Каспіан. — Нумо, друзі, налягли ще раз!

Люсі знала, де сокира, і метнулася за нею. Коли вона вже злітала трапом на ют, пролунав оглушливий тріск, немовби поруч падало величенне дерево. Корабель здригнувся й сіпнувся вперед. Чи то через те, що змія штовхали з такою силою, чи через те, що той здуру надумав стиснути кільце сильніше, та дерев’яний хвіст заразом відламався і корабель вивільнився.

Люсі та знесилені матроси побачили, як за декілька ярдів перед ними живий зашморг швидко зменшився і з плескотом щез під водою. Люсі потім не раз розповідала (а можливо, то їй лише здалося тієї відчайдушної миті), що розгледіла на писку потвори вираз тупого задоволення. Змій, либонь, і справді був досить-таки недоумкуватою істотою: замість того, щоб погнатися за кораблем, він роззирнувся й закрутився на місці, немовби очікував знайти навколо себе уламки «Зоряного мандрівника». А «Зоряний мандрівник» тим часом уже летів у даль, гнаний свіжим вітром. Матроси ж сиділи та лежали на палубі, пихкаючи та відсапуючись, аж поки нарешті очунялися. Тоді вони разом заговорили, потім засміялися, а коли з трюму винесли барильце вина — зовсім розвеселилися й віддали належне хоробрості Юстаса та Ріпічипа.

Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини ліворуч від них показалася земля.

— З вашого дозволу, сір, — сказав Дрініан, — ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.

Каспіан був не проти; вони сіли на весла, та до острова дісталися тільки пізно ввечері. У присмерку корабель став на якір у невеликій природній гавані, та на берег ніхто сходити не став.

Рано-вранці вони роздивилися і побачили, що бухта оточена нерівними пустельними берегами, що піднімалися до скелястих вершин. Із півночі з-поза цих вершин на них стрімко насували свинцеві хмари. Вони спустили шлюпку, склавши в неї пусті бурдюки для води.

— Із якого струмка набиратимемо воду, Дрініане? — запитав Каспіан, умощуючись на носі шлюпки. — Я бачу відразу два.

— Як на мене, то це не має значення, сір, — відповів капітан, — але східний, мабуть, ближче.

— Ой, дощ починається! — сказала Люсі.

— Та ще й сильний, — додав Едмунд. — Може, краще до другого струмка? Там хоч дерева є, буде де укритися.

— Авжеж, — погодився Юстас. — Навіщо мокнути даремно?

Та Дрініан вперто тримав попередній курс.

— Вони слушно кажуть, Дрініане, — промовив Каспіан. — Чому б нам не повернути до західного ручаю?

— Як зволить ваша величність, — сухувато відповів Дрініан. Йому, бувалому моряку, поради новачків здавалися і нерозумними, і недоречними. Та він усе ж змінив курс і, як з’ясувалося пізніше, правильно зробив.

На той час, коли вони набрали води з ручаю, дощ закінчився; Каспіан, Юстас, Певенсі та Ріпічип вирішили залізти якнайвище в гори й огледіти місцевість. Вони насилу продиралися крізь колючі чагарники, дорогою не перестрівши жодної живої істоти; лише поодинокі чайки з криками проносилися над головою. Опинившись на вершині, вони побачили, що острів зовсім невеликий — не більше двох тисяч кроків ушир, а море звідси здається широким і непривітним — зовсім не таким, яким його бачиш із палуби.

— Подумати лишень! — тихо сказав Юстас Люсі, придивляючись до східного обрію. — Пливемо, пливемо, а куди потрапимо — і самі не знаємо.

Але сказав він це просто за звичкою, а не через вередливість, як раніше. Стояти нагорі було не надто приємно: холодний вітер пронизував наскрізь. Усім закортіло спуститися вниз, аж раптом Люсі запропонувала:

— А пройдімо трохи далі й спустімося до другого струмка, куди хотів підійти Дрініан! Хоча б заради цікавості…

Усі погодилися, і за чверть години вони побачили місце, де витікав другий струмок.

Тут виявилося цікавіше, ніж вони думали: перед ними було маленьке гірське озерце, з усіх боків оточене скелями. Лише в тому місці, де вода стікала до моря, між кручами був вузький проміжок. Місце, на щастя, виявилося безвітряним, і вони присіли перепочити серед вересових кущів.

Аж раптом Едмунд схопився, немов ужалений.

— Ой, і гостре ж тут каміння! — вигукнув він і понишпорив у кущах. — Еге ж, ось, знайшов! Стривайте, та це не камінь… Це рукоять меча. А ось і сам меч. Геть заіржавів. Пролежав, мабуть, років сто.

— Скидається на нарнійський, — сказав Каспіан, і всі підійшли ближче.

— Піді мною теж щось тверде, — сказала Люсі. Це виявилися рештки кольчуги.

Тут усі стали навкарачки і ну обшукувати кущі. Так були знайдені ще шолом, кинджал та кілька монет, та це були не якісь там аладинські «півмісяці», а справжнісінькі «леви» та «дуби», які завжди можна побачити на базарних площах Біверсдама чи Беруни.

— Схоже, це все, що лишилося від одного з наших лордів, — зітхнув Едмунд.

— Я хотів сказати те саме, — підхопив Каспіан. — Але ж хто це був? Знак на рукояті відсутній… І цікаво, як він поліг…

— І як нам за нього помститися! — підкинув Ріпічип.

Едмунд — єдиний з усієї компанії, кому доводилося читати детективи, — тим часом сидів і розкидав розумом:

— Знаєте що? — мовив він врешті-решт. — Тут щось не так. Він загинув не в бою.

— Чому це? — спитав Каспіан.

— Кісток немає, — відповів Едмунд. — Убивця, швидше за все, забрав би зброю й обладунок, а тіло залишив би тут.

— Можливо, його загризли дикі звірі? — припустила Люсі.

— Де ти бачила таких розумних звірів, які спершу знімають із людини кольчугу, а потім їдять? — заперечив Едмунд.

— А може, це був дракон? — висловив припущення Каспіан.

— Ні, — тут же відгукнувся Юстас. — Дракони тут ні до чого. Я це точно знаю.

— Добре, пішли звідси, — закликала Люсі. Їй було тут не по собі після того, як Едмунд заговорив про кістки.

— Гаразд, — погодився Каспіан, зводячись на ноги. — Залишмо все це тут. Усе одно воно вже нікуди не годиться.

Вони обійшли навколо озера й зупинилися там, звідки витікав струмок. День виявився спекотний, діти із задоволенням викупалися б і напилися зі струмка. Юстас нахилився й простягнув руку, щоб зачерпнути води, як раптом Ріпічип та Люсі в один голос скрикнули:

— Дивіться!

Юстас подивився у воду.