Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Оце так, — присвиснув Каспіан. — Видно, прийшли ми сюди недарма. Цікаво, а чи зможемо ми її витягнути?

— Доведеться пірнати, — підмітив Ріпічип.

— Це зайве, — заперечив Едмунд. — Якщо вона зі щирого золота, нам її все одно не підняти. Та й глибина тут чимала. На око — футів п’ятнадцять, не менше. Хоча заждіть хвилинку. Я взяв із собою мисливський дротик: спробуємо виміряти точніше. Потримай-но, Каспіане, мене за руку.

Каспіан взяв його за руку, і Едмунд, нахилившись над озером, помаленьку опускав дротик у воду. Не встиг дротик зануритися й наполовину, як Люсі проказала:

— Мені здається, що статуя не з золота. Це все через сонце. Подивіться — і дротик став такого ж кольору…

— Що сталося? — гукнуло разом кілька голосів, тому що Едмунд зненацька випустив дротик із рук.

— Я не зміг його втримати! — вражено пробурчав він. — Він враз став таким важким!

— Онде він лежить на дні, — сказав Каспіан. — Люсі мала рацію: тепер він точнісінько такого ж забарвлення, як статуя.

Та Едмунд, випадково зиркнувши на свої черевики, раптом закричав:

— Відійдіть! Зараз же геть від води!

Усі позадкували й уп’ялися в нього.

— Погляньте! — сказав Едмунд. — Погляньте на носаки моїх черевиків!

— Пожовтіли нібито, — почав Юстас.

— Вони із золота! Зі щирого золота! — не дав йому договорити Едмунд. — Помацайте самі! Це не шкіра, а метал! І важкі стали, як свинець!

— Клянусь Асланом! — вигукнув Каспіан. — Ти ж не станеш стверджувати…

— Стану! — перебив Едмунд. — Ця вода все перетворює на золото. Так трапилося з дротиком — саме тому він і став таким важким. А потім мені плюснуло на черевики — добре ще, що я стояв не босоніж! І з ними сталася така сама історія! А той бідолаха, що лежить на дні, судячи з усього…

— Виходить, це ніяка не статуя, — тихо промовила Люсі.

— Атож. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня, там, де ми сиділи, роздягнувся. (Одежа з того часу або стліла, або стала в пригоді птахам на гнізда, залишився сам обладунок.) Потім пірнув — і…

— Не треба! — замружилася Люсі. — Який жах…

— Авжеж, — сказав Едмунд. — Ми були на волосину від смерті.

— Саме так, на волосину! — підхопив Ріпічип. — Адже кожен із нас міг сунути у воду руку або вус, або хвіст…

— Усе ж перевірмо це, — запропонував Каспіан.

Він зламав гілочку вересу, обережно схилився над струмком і занурив її у воду, а коли вийняв, тримав у руці її точнісіньку подобу з найщирішого золота.

— Король, що володіє цим островом, — сказав Каспіан, трохи почервонівши, — міг би стати найбагатшим з усіх королів. З мого височайшого веління, ця земля віднині належить Нарнії. Ми назвемо її островом Золотої Води. А вам я велю суворо-пресуворо тримати це в таємниці. І ніхто, навіть Дрініан, не повинен про це знати! Під страхом смерті! Ви чуєте?

— Та ти, напевне, забув, із ким розмовляєш! — несподівано обурився Едмунд. — Я не належу до твоїх підданих. І коли вже на те пішло, то все абсолютно навпаки. Я — один із чотирьох давніх володарів Нарнії, а ти підвладний моєму брату, Великому королю…

— Ось як повертається справа, королю Едмунде, — спокійно сказав Каспіан і поклав руку на ефес шпаги.

— Ану, припиніть! — підскочила до них Люсі. — Що за люди ці парубчиськи! Хіба ви королі? Дурники ви нещасні, ось ви хто… Ой!

Люсі враз спинилася на півслові, і всі повернули голови туди, куди дивилася вона.

Над ними сірим схилом пагорба (сірим, тому що верес ще не зацвів), не дивлячись на них і полискуючи, як на сонці (хоча сонце уже зайшло за хмари), неквапливо й беззвучно пройшов найбільший лев, якого будь-коли доводилося бачити людині. Розповідаючи про це пізніше, Люсі спершу казала, що він був аж ніяк не менший за слона, хоча через деякий час чомусь уже порівнювала його з конякою. Та тієї миті їм усім було не до порівнянь. Ніхто не наважився бодай спитати, що відбувається. Вони збагнули, що це Аслан.

Друзі так і не второпали, звідки він узявся і куди зник. Усі подивилися одне на одного так, буцімто щойно попробуджувалися зі сну.

— Про що це ми тут вели мову? — промовив Каспіан. — Здається, я бовкнув якусь дурницю?

— Ваша величносте, — втрутився Ріпічип. — На цьому місці лежить закляття. Повернімося швидше на корабель. І якщо ви, ваша величносте, удостоїли мене честі дати цьому острову ім’я, то я назвав би його островом Мертвої Води.

— Ця назва здається мені доволі вдалою, Ріпе, — сказав Каспіан. — Хоча я тепер уже й не пригадаю чому. Проте вже розпогодилося, і Дрініану, очевидно, не терпиться підняти якір. Безперечно, нам буде що йому розповісти!

Та розповідати було особливо й нічого, бо події минулої години неначе стерлися з їхньої пам’яті.

— Їхніх величностей немовби хтось заворожив, — пробасив Дрініан Рінсу, коли «Зоряний мандрівник» ішов повним ходом, а острів Мертвої Води розтанув за небокраєм. — Щось із ними там, певно, сталося. Та єдине, що я з’ясував, так це те, що вони, очевидно, натрапили на останки одного з лордів.

— Ну, що ж, капітане, — відповів Рінс. — Трьох ми вже відшукали. Зосталися ще четверо. Так ми, дивись, і встигнемо додому до Нового року. І непогано б: тютюну в мене залишилося зовсім трохи… На добраніч, ваша світлосте.

Розділ 9

Острів Тисячі Голосів

Незабаром вітер, що так довго дув із північного заходу, змінився найсправжнісіньким західним вітром, і світанкової пори, коли сонце вставало з моря, вигнутий ніс «Зоряного мандрівника» цілився в середину сонячного диска. (До речі, багатьом мандрівникам тутешнє сонце здавалося більшим за нарнійське.) Вони плили і плили туди, куди їх підганяв помірний, проте невтомний легковій, і не зустрічали ні риб, ні чайок, ні кораблів, ні суші. І знову-таки їхні припаси вичерпувалися, і знову до їхніх сердець закралася бентежна думка, що цьому морю не буде кінця-краю…

Та на світанні того самого дня, коли, на загальну думку, подальше плавання стає занадто небезпечним, попереду, на тлі сонця на сході, проступили обриси острова.

А вже пополудні вони кинули якір у широкій затоці й зійшли на берег. Це місце не було схожим на жодне з тих,