Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Понеділок, базарний день. Близько полудня заявився дядько Довольте. Цікаво, як же його звали? «Довольте» — то Адуся придумала, казала, що він зазвичай казав не «дозвольте», а «довольте». Хоч не надто мені віриться. Дядько Довольте доводився нам дуже далеким родичем, він знався з нами ще у Соларі, а коли приїхав до міста, то казав, що «не може проминути й не привітатися». Втім, уся родина знала, що він чекав запрошення на вечерю, бо не міг заплатити за себе у ресторації. Я так і не втямив, яку він мав роботу, окрім як шукати собі роботи.

Спостерігаю за тим, як дядько Довольте за столом посьорбує свої макарони у бульйоні аж до останньої краплинки. Обличчя у нього засмагле, щоки й очі позападали, а ріденьке волоссячко акуратно зализане назад, лікті на куртці затерті.

— Розумієш, Дуїліо, — торочив він щопонеділка, — мені не потрібна якась надзвичайна робота. Так, місце в якійсь державній фірмі з мінімальною ставкою. Я не примхливий, мені вистачить і дещиці. Але як щодня по крапельці — за місяць буде тридцять крапель.

Потім він робив жест, як засуджені на Мосту Зітхань[238], показуючи, як йому на майже лису голову спадає крапля й він насолоджується тією блаженного покарою.

— Одненька крапелька, але щоб кожного дня, — повторював він. — Сьогодні я майже влаштувався. Пішов на співбесіду до Карлоні, отой, знаєш, що головує в сільськогосподарському об’єднанні. Велике цабе. У мене при собі був рекомендаційний лист, ти ж бо знаєш, сьогодні без рекомендацій ти — нуль. Отож сьогодні вранці на залізничній станції я купив газету. Дуїліо, я зовсім не цікавлюсь політикою, от підійшов і попросив будь-яку. Я навіть не встиг прочитати, що то була за газета, бо їхали ми стоячи і я ледве втримувався на ногах. Я згорнув її і поклав у кишеню, навіть не читаючи, адже, знаєш, іноді і не читаючи газети можна наступного дня знайти їй вдале застосування. Я пішов до того Карлоні. Чоловік дуже доброзичливий, гарно мене прийняв, узяв листа й читає. А ось я зауважив, що він зиркає на мене повз папірець. За хвилину він спроваджує мене кількома фразами, виправдовуючись, що наразі вакансій немає. І вже у дверях я усвідомлюю, що у мене в кишені лежить «Уніта»[239]. Але ж, Дуїліо, я ж уряд підтримую, завжди-завжди. Я просто купив абияку газету й не глянув, яку саме. А він зауважив у моїй кишені «Уніту» й спровадив мене геть. Якби я склав газету іншим боком, саме в ту годину, тоді б, може... Що вдієш, коли приходиш у цей світ безталанним... Така доля.

У місті я відкрив для себе танцмайданчики. На провідних ролях там був мій двоюрідний брат Нуччіо, котрий уже встиг драпонути із семінарії і був он яким парубком, чи, як то кажуть, стилягою (хоч мені він видавався жахливо дорослим, ще коли годував березовою кашею мого Ведмедика Анджело). У місцевому тижневику навіть з’явилася карикатура на нього (а батьки як пишалися!). На малюнку він корчився (був дуже подібний до дядька Ґаетано, тільки не такий розхлябаний) у танцювальному екстазі, вишкварюючи буґі-вуґі. Я ще замалий, щоб ходити на такі майданчики, та й ті танцювальні вихиляси видаються мені образою пам’яті Ґраньйоло з розітнутою горлянкою.

Ми повернулися до міста на самісінькому початку літа, і мені нестерпно нудно. О другій пополудні я виїхав на вулицю — вона майже безлюдна, як пустеля. Я виснажую себе, ганяючи відкритими просторами, аби лишень витримати ці задушливі й нудотні дні. А може, справа не у задушливості, а в безмежному смутку, що поселився в мені, в єдиному пристрасному відчутті бентежного й самотнього дорослішання.

Між другою і п’ятою годинами по обіді я не спиняючись ношуся вулицями. За три години можна проїхати геть усе місто кілька разів, треба лише урізноманітнювати свої маршрути. Спочатку женете до центру міста вздовж річки, потім виїжджаєте на об’їзний шлях, повертаєтесь у те місце, де він перетинається з путівцем, що йде на південь, їдете дорогою до цвинтаря, потім, не доїжджаючи залізничної станції, повертаєте ліворуч, знову вертаєте до центру, але цього разу прямісінькими й безлюдними польовими дорогами, в’їжджаєте на ринкову площу, зашироку, але оточену з усіх боків портиками, завжди заллятими світлом, незалежно від того, де стоїть сонце. О цій порі, о другій по обіді, ця площа завжди безлюдніша за Сахару; ані душі, тому можна ганяти, скільки заманеться, не боячись, що тебе хтось застане чи махатиме здалеку на знак вітання. Бо навіть якщо хтось знайомий і проходитиме через площу у дальній її куток, він здаватиметься вам (утім, як і ви йому) малесенькою постаттю, оточеною сонячним ореолом. Потім широкими концентричними колами ви невпинно кружляєте площею, як стерв’ятник, що ніяк не може знайти собі падло на поживу.

Я блукаю містом не задля розваги, у мене є мета, але я часто зумисне її проминаю. У газетному кіоску на вокзалі я зауважив одне стареньке видання. Можливо, йому вже багато років. З огляду на ціну, воно, гадаю, довоєнне. Це примірник «Атлантиди» П’єра Бенуа. На обкладинці — простора вітальня з купою кам’яних гостей, що обіцяє мені нечувану пригоду. Книжка дешева, коштує саме стільки, скільки у мене в кишені. До копієчки.

Нарешті, наважуюся зайти до вокзалу. Злізаю з велосипеда, кладу його на тротуар і заходжу. Розглядаю обкладинку ще чверть години. Книжка стоїть у вітрині, тож здогадатися, про що вона, не випадає. Коли я вчетверте прийшов милуватися книжкою, продавець почав підозріливо мене розглядати. У нього, звісно, було вдосталь часу, аби прослідкувати за моїми діями, адже у вокзальній залі не було ані душі. Ніхто не прибував, ніхто не від’їжджав, ніхто не чекав.

Усе місто — саме безлюддя і сонце. Неозора широчінь для моїх лисих шин, і та книжечка у вітрині — то єдина надія, що за всією її літературною вигадкою я зможу-таки втрапити у менш розпачливу дійсність.

Близько п’ятої вечора моє безкінечне принадження — між мною і книжкою, книжкою і мною, між моїм жагучим бажанням і спротивом нескінченного простору, це любовне накручування педалей у