Читати книгу - "Таємна історія"

— Сер, узагалі-то ми вже всі повечеряли, — саме проказав Френсіс. — Ні… звісно, ні… Так, аякже, сер, я намагався з вами зв’язатись, але ж ви самі розумієте, останнім часом стільки клопотів… Звичайно…

Нарешті він повісив слухавку.

— Ну що ж, — прозвітував Абернаті, — я чесно намагався. Але на нас чекають у готелі за двадцять хвилин.

— На нас?

— Сам я туди не піду.

— А він один?

— Ні, — Френсіс побрів на кухню. Ми чули, як він грюкає тумбочками. — Там повний склад, якщо не рахувати Тедді, який має під’їхати з хвилини на хвилину.

Він трохи затнувся.

— Чим ти там зайнятий? — спитав Генрі.

— Наливаю собі випити.

— То й мені зробиш? — попросив Чарльз.

— Шотландське віскі підійде?

— Якщо в тебе є бурбон, то я буду його.

— У такому разі й мені наллєш? — озвалася Камілла.

— Та неси вже сюди цілу пляшку, — промовив Генрі.

Після того як вони поїхали, я валявся на Френсісовій канапі, курив його сигарети, пив його віскі й дивився «Свою гру». Один з учасників вікторини приїхав на неї із Сан-Хільберто, містечка за якісь п’ять-шість миль від мого рідного Плано. Усі ці наші передмістя впритул тягнуться одне за одним, тож навіть не завжди виходить розрізнити, де закінчується одне й починається інше.

Після тієї передачі показували якийсь телефільм про загрозу зіткнення Землі з іншою планетою, на порозі якої всі вчені світу об’єдналися з метою відвернути катастрофу. Там в епізодичній ролі грає самого себе один відомий астроном, котрий не вилазить із різноманітних ток-шоу і прізвища якого ви просто не можете не знати.

Чогось мені стало бентежно дивитися черговий випуск новин об одинадцятій годині, тому я перемкнув на Громадське телебачення й подивився якусь «Історію металургії», між іншим, досить цікаву, але я на той момент уже був зморений, п’яненький, а тому заснув ще до її завершення.

Коли я прокинувся, то помітив, що мене хтось укрив ковдрою, а в кімнаті панує холодне блакитнувате світло раннього ранку. На підвіконні спиною до мене сидів Френсіс, який, здавалося, навіть не перевдягнувся після повернення. Утримуючи банку на коліні, він їв вишні в лікері мараскіно.

Я сів на дивані.

— Котра година? — спитав я.

— Шоста, — з набитим ротом відповів він.

— Чому ти мене не розбудив?

— Та я тільки о пів на п’яту повернувся. Багато випив, тому відвезти тебе додому все одно не зміг би. Вишеньку?

Він і досі не протверезів. Мав розстебнутий комір і сколошканий одяг, у голосі не звучало ні краплинки емоцій чи інтонацій.

— Де ти гуляв усю ніч?

— У Коркоранів же.

— Ви ж не пили.

— Точно.

— І все одно аж до четвертої?

— Коли ми пішли, там ще досі гуляли. У ванній лишалося п’ять чи шість ящиків пива.

— От не думав, що це такий легковажний прийом виявиться.

— Ну, просто Food King це діло проспонсорував. Пиво тобто. Якимсь чином його добули пан Коркоран із Брейді, то й принесли в готель.

— Де вони зупинилися?

— Не знаю, — промимрив Френсіс. — Якесь таке жахливе місце. Один із цих великих мотелів з неоновими вивісками та без обслуговування номерів. Кімнати «вагончиком». Діти Г’ю верещать і жбурляють картопляні чипси, працюють абсолютно всі телевізори. Справжнє пекло… Чесно, — додав він, коли я почав був сміятися. — Мабуть, після вчорашнього мені вже нічого не страшно. Ні ядерна війна. Ні авіаперельоти. Хтось поцупив мій шарф із ліжка (здається, один із тих паскудних пуцьвірінків) і загорнув у нього недоїдену курячу ногу. Мій гарнюсінький шовковий шарфик із годинниками. Йому тепер кінець.

— Вони засмучені?

— Хто? Коркорани? Яке там! Навіть не помітили.

— Я зараз не про шарф питав.

— А, — він дістав іще одну вишню з банки. — Мабуть, по-своєму вони всі засмучені. Ні про що інше, крім цього, практично й не говорили. Але не схоже, що вони там собі місця не знаходять від горя. Пан Коркоран то журиться й переживає, а то вже грається з малюком та частує всіх пивом.

— Меріон була?

— Так. І Клоук теж. Їздив покататися з Брейді та Патріком, а приїхав назад наскрізь пропахлий шмаллю. Ми з Генрі цілий вечір просиділи на батареї і пробалакали з паном Коркораном. А Камілла була пішла привітатися з Г’ю та його дружиною і потрапила в пастку. Що сталося з Чарльзом, не маю ані найменшої гадки.

За якусь мить Френсіс мотнув головою:

— От не знаю. Тобі ніколи не спадало на думку, як же все це смішно?

— Узагалі-то мені ні разу не смішно.

— Та я думаю, — Френсіс непевними руками прикурив. — А ще пан Коркоран сказав, що сьогодні прибуває Нацгвардія. Такий шарварок.

А я тим часом не зводив погляду з банки вишень. До мене тільки дійшло, що він їсть.

— Навіщо ти це робиш? — спитав я.

— Не знаю, — відповів він і подивився на банку. — На смак — просто гидота.

— То викинь.

Він поборовся з віконною рамою. Підняв її зі скреготом. Струмінь холодного повітря вдарив мені в обличчя.

— Агов! — сказав я.

Френсіс кинув банку у вікно, вхопився за раму й наліг на неї всією вагою. Я підійшов допомогти. Нарешті вона впала, і портьєри, пурхнувши вгору, мирно опустились обабіч вікна. Вишневий сік лишив на снігу позначений пунктиром слід.

— Ніби в Жана Кокто[173], еге ж? — запитав Френсіс. — Я геть вимотався. Якщо ти не проти, то я у ванну.

Шуміла вода, я вже виходив із квартири, аж раптом задзвенів телефон.

То був Генрі.

— Ой, пробач, — привітався він, — мені здалося, я набрав Френсіса.

— Так і є. Повиси хвилинку. — Я поклав слухавку на стіл і гукнув Абернаті.

Він вийшов у штанях і майці, наполовину намилений піною для гоління, із бритвою в руці.

— Хто там?

— Генрі.

— Скажи, що я у ванній.

— Він не у ванній, — почулось у слухавці. — А стоїть у кімнаті поруч із тобою. Мені його чути.

Я передав трубку Френсісові. Він її тримав на відстані, щоб не вимазати в піну.

Слів Генрі було не розібрати. За якусь мить сонні очі Френсіса округлилися.

— От і ні, я — ні ногою.

І знову в слухавці лунали лаконічні ділові фрази Генрі.

— Генрі, я не жартую. Я втомився, хочу спати, і тобі не змусити…

Раптом він перемінився в обличчі. На мій превеликий подив, Френсіс голосно вилаявся і гримнув по важелю телефону, що той аж забряжчав.

— У чім річ?

Він не зводив погляду з апарата.

— Хоче, щоб ми знову йшли шукати Банні