Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Обідня зала, бароне? А як же моя свита? Для неї теж подбали про провізію?

На цьому  питанні голуб Теодор  мало не вронив свого головного убору на  мостову замку, а Леон Д’Альбон надіслав своєму вчителю змістовне повідомлення: «Пу-пу-пуууууу… А її сарказм небезпечніший  за деякі високорангові прокляття, вчителю. Вмієте ви добирати… гостів до вечері!».

– Для вашого демонічного умертвя, якщо я правильно розумію некро-анатомію, в нас готовий пречудовий перекус у конюшні. Гадаю,  скарг не буде ані у вас, ані в нього. – З легкою насмішкою в голосі відповів геомант. – А щодо інших членів вашої світи… Звісно, я  не дозволю жерти моїх підданих, пити їх кров чи щось подібне. Але я  чудово проінформований, що некроконструкти подібного рівня цілком здатні  споживати енергію майже напряму,  від своєї авторки. Тому, власне, також  у якості привітального подарунку, я волів би передати вам ось цей  невеличкий  презент.

З цими словами в руках чарівника з’явилася шкатулка площею з долонь дорослого чоловіка та висотою в три пальці.  Виконано шкатулку було з місячного срібла. Й усю поверхню її оздоблював орнамент у вигляді фамільних рослин Брауні. Шкатулка піднялася у  повітрі на рівень очей Грегора та  пролетіла декілька метрів на зустріч своїй новій власниці, після чого зупинилася, як би просячи дозволу на подальші дії.

– Щодалі, тим цікавіше, бароне… – Не дуже приховувала свій подив Архімаг Смерті. – Що ж, давайте подивимося.

За  помахом кігтистого пальчика шкатулка попрямувала повітрям до рук некромантки. Взявши предмет, Еріда Брауні потримала його декілька секунд, під час чого її аура пару разів настільки яскраво вибухала Смертю, що Леон Д’Альбон зблід та знову втратив контроль над зачіскою, а голуб Теодор все ж таки вирішив, що деякі замкові кущі прямо зараз потребують природних добрив.

Після перевірочних маніпуляцій гостя замку Хейзел нарешті відкрила шкатулку, кинула туди погляд. Затримала його на секунду. А потім подивилася на хазяїна замку.

– І хто ж вас навчив, бароне, так майстерно розбиратися у подарунках жінкам?..

– В основному життя, Ваше сіятельство. Домашніх вчителів, через моє походження, в мене не було.

– Зізнаюся, ваше життя – пречудовий вчитель. Мені подобається.

Архімаг Смерті дістала зі шкатулки чорну сферу завбільшки з волоський горіх, що кріпилася до тонісінького ланцюжка, теж чорного кольору. І те, що ця сферка виробляла з сонячними променями на подвір’ї замку, не залишало усім присутнім (окрім зомбі-магів, звісно, там своїх мізків вже нема) жодного сумніву щодо природи цього камінця.

– Чоррррний алмаз, хазяйко?.. – Здивовано каркнув Алан.

– Він самий. З ідеальною шліфовкою. Втім, іншого рівня роботи з камінням годі було б і чекати. – Легкий кивок голови у бік геоманта, що стояв із нейтрально-усміхненим виразом обличчя. – Ще й заповнений. Наврядчи ви ризикували ділитися власною силою, бароне, правда? Скоріш за все, перетягнули енергію звідкись. Але, чесно кажучи, після такого подарунку, гадаю, в нас все ж таки вийде домовитися на взаємовигідних умовах.

А Леон Д’Альбон, на очах якого наставник зараз подарував майже незнайомій людині камінець, котрого не посоромилася б і королева, просто стояв собі соляним стовпом й тихесенько божеволів.