Читати книгу - "Київська Русь"

Однією з важливих структур Руської православної церкви були монастирі. Їх появу слід віднести до раннього періоду історії руського християнства. У середині XI ст. засновано головний монастир Русі — Києво-Печерський. Його фундаторами були Антоній і Феодосій Печерські. Традиції чернецтва прийшли на Русь із Візантії, звідки запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Руські монастирі стали найбільш консервативними осередками ортодоксального християнства.

Чим ширше і глибше входила церква в життя давньоруського народу, тим розгалуженішим ставало її управління. Дослідники вважають, що з середини X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було побудовано близько 10000 церков[647].

Дослідження церковної організації показує, що, незважаючи на її подібність до візантійського зразка, загалом вона визначалась умовами внутрішнього розвитку. Те саме можна сказати і про характер взаємодії двох влад на Русі. Вона відбувалася передусім на ґрунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо у сфері сімейного і карного права. Значною була участь церкви у політичному житті Русі. І хоч вона здійснювалась передусім не в державно-адміністративних формах, а в результаті особистих ініціатив церковних ієрархів, але була при цьому постійним фактором політичної історії.

Згідно з Є.Є. Голубинським, В.І. Сергеевичем та іншими істориками, одним з основних обов’язків церковної влади, яку вона намагалася добросовісно виконувати, була посередницька участь у складних взаємовідносинах між руськими князями. Підтвердженням сказаному може бути позиція київського митрополита Никифора у подіях 1195 р. Намагаючись послабити становище великого князя Рюрика Ростиславича, Всеволод Велике Гніздо вимагає собі п’ять київських міст — Треполь, Богуслав, Канев та ін., які той нещодавно передав своєму зятеві Роману Мстиславичу. Відмова загрожувала вторгненням Всеволода в Південну Русь; задоволення його претензій було пов’язане з необхідністю порушення хресного цілування Роману і перетворення його із спільника в противника. Рюрик звернувся за порадою до митрополита і отримав таку відповідь: “Княже! Мы есмы приставлены въ Рускои землѣ от Бога востягивати васъ отъ кровопролитья, ... ажъ еси далѣ волость моложьшему в облазнѣ передъ старѣйшимъ и крестъ еси к нему целовалъ, а нынѣ азъ снимаю с тебе крестное цѣлование и взимаю на ся”[648].

Цитований текст свідчить, що для київських митрополитів Руська земля, мир і спокій якої вони покликані були охороняти, — це не великокнязівський домен (те, що звичайно називають Руссю у вузькому значенні слова), а весь державний простір Русі, в межах якого проживало православне населення.

Для представників духовної влади не так важливо було знати, правий чи неправий князь, що підіймав зброю. Вони піклувалися про те, щоб запобігати кровопролиттю, а тому однаково утримували від міжусобиць і правих, і неправих[649].

Конструктивна роль церкви прекрасно усвідомлювалась руськими князями, які визнавали авторитет її ієрархів також і в світських справах. Не випадково Володимир Мономах вимагав 1096 р. від Олега Святославича, щоб той прибув до Києва “пред епископы и пред игумены и пред мужи отец наших и пред людьми градскими”.

У 1097 р. Володимир Мономах і чернігівські князі вирішили позбавити столу великого князя Святополка за співучасть у злодійському осліпленні Василька. Довідавшись про похід військ Мономаха на Київ, Святополк вирішив тікати, але “не даша ему кияне побѣгнути”. До Володимира терміново споряджається посольство на чолі з митрополитом Миколаєм. “Молимся, княже, тобѣ и братома твоими, не мозѣте погубити Русьскои землѣ; аще бо возметь рать межю собою, поганин ймуть радоватися, и возмуть землю нашю, юже бѣша стяжали ваши дѣды и отци ваши”[650].

Михайлівський Видубицький монастир. Заснований у XI ст. Київ. Сучасний вигляд

Митрополит виступає тут як тонкий політик і дипломат, що знає, чим можна заспокоїти Володимира Мономаха. Він майже дослівно повторює його промову на Любецькому з’їзді, нагадує про половецьку загрозу і закликає до миру. Володимир зважив на умовляння митрополита.

Особливий інтерес становить відоме “Послання” митрополита Никифора до Володимира Мономаха. У ньому звучить не тільки заклик дотримуватися посту — як способу “приборкання” страстей, але також і до виявлення великокнязівського благородства і стриманості. Никифор вважає, що Мономах не повинен жорстоко розправлятися зі своїми противниками: “Подумай об этом со вниманием, княже мой, и помысли об изгнанных тобою осужденных в наказание, о презренных, вспомни обо всех”.

Особливо активну участь у державних справах брав митрополит Михаїл. У 1136 р. чернігівські князі, завдавши поразки великому київському князю Ярополку, зажадали від нього лівобережні володіння. Тривалий час переговори не приносили успіху через непоступливість Ярополка. Тоді в ролі посередника виступив митрополит Михаїл, який ходив між протиборствуючими сторонами з хрестом і врешті схилив їх до взаємних поступок і миру.

Нерідко, щоб втримати великих київських князів від незважених рішень, митрополити нагадують їм про вірність хресному цілуванню. Так, зокрема, було і в 1157 р., коли на вимогу Ярослава Осмомисла Юрій Довгорукий вирішив видати йому бунтівного галицького князя Івана Ростиславича. Митрополит Костянтин І і все вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. “Грѣхъ ти єсть (докоряв митрополит князю. — П.Т.) цѣловавши к нему хрестъ, держиши в толицѣ нужи, а и еще хощеши выдати на убийство”[651]. Втручання митрополита врятувало життя Івану Берладнику. Юрій не наважився на непослух митрополиту.

Натільний хрестик. XIII ст. Бронза, виїмчаста емаль. Київ

І пізніше митрополити неодноразово виступали миротворцями між руськими князями, фактично виконуючи посольські обов’язки. Їхня політика зумовлювалась як високими принципами християнської моралі, так і реаліями церковного життя.

Економічне процвітання церкви перебувало у безпосередній залежності від економічного розвитку всієї країни. Митрополити не визнавали самостійного і незалежного існування окремих руських князівств, вважали Русь єдиним цілим і за допомогою церковних проповідей, душпастирських послань і закликів до князів сприяли утвердженню в народі ідеї національної спільності.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому столі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича із закликом захистити цю окраїну Русі: “Молвяшеть бо митрополитъ Святославу и Рюрикови: се иноплеминници отъяли отчину вашю, а лѣпо вы бы потрудитися”[652]. Цитований літописний текст свідчить про те, що для церкви те чи інше князівство було складовою частиною всієї Русі. І як митрополити були відповідальними за всі руські єпархії, так великі київські князі мусили піклуватися про недоторканність державних рубежів.

Як друга після великого князя політична фігура в країні митрополит нерідко фактично виконував і його обов’язки.

В.І. Сергеевич, досліджуючи місце церкви в утвердженні московського самодержавства, підкреслював, що митрополити, маючи спільну з