Читати книгу - "Київська Русь"

Хрест XIII ст. Камінь, різьба. Київ

Андрій Боголюбський здійснив спробу заснувати у своєму князівстві ще одну, незалежну від Києва, митрополію, але безуспішно. У 1162 р. після приготування для майбутнього митрополита кафедри в Успенському храмі Володимира-на-Клязьмі і маючи готового кандидата в особі Федора (брата київського боярина Петра Бориславича), Боголюбський надіслав до Константинополя до патріарха Луки Хризоверга посольство з проханням відкрити митрополію у Володимирі.

Патріарх скликав Собор, обговорив на ньому прохання суздальського князя і в грамоті-відповіді надіслав відмову. Ні до чого не привела і спроба Андрія одержати від патріарха хоча б автокефального єпископа.

Рішучим противником акції Боголюбського виступив митрополит київський, який мав багато прибічників серед кліру ростовської єпископії. Закриття церков у Володимирі-на-Клязьмі свідчило про сильну опозицію ростовському єпископу Федору.

Боголюбський не відважився на відкриту боротьбу з митрополитом київським, якого підтримали усі єпископи і князі земель, і змушений був відмовитися від своїх задумів.

Крім митрополитів активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники і посли.

Про поширеність на Русі практики використання єпископів у ролі послів свідчить відоме звернення Володимира Мономаха до Олега Святославича: “Да еже начнеши каятися Богу, и мнѣ добро сердце створити, послав солъ свои, или пископа, и грамоту напиши с правдою”[654].

Роль єпископів у суспільно-політичному житті не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах: іноді за відсутністю у місті князя єпископ виконував його функції. Літописи не зберегли свідчень про переяславських князів перших десятиліть XIII ст., із чого дослідники зробили висновок, що Переяславська земля управлялася в цей час єпископом.

Оклад книги із зображенням св.Василія. XII ст. Село Чучинка на Київщині

Надзвичайно широкими і багатогранними уявляються, за літописом, компетенції новгородських владик. Вони завжди перебували в центрі подій, втихомирювали народні повстання, примиряли ворогуючі кінці і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.

Інтереси держави і церкви настільки тісно переплелися, що часом просто неможливо розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковної, і навпаки.

Великі київські князі успадкували від Візантії ідею божественної основи своєї влади. На візантійському ґрунті вона була сформульована дияконом Агапітом у VI ст., на руському, як довів І. Шевченко, вона з’явилася в XI ст. Укладач “Ізборника” 1076 р. використав трактат Агапіта. Згідно з цією ідеєю, суверенне право князя щодо церкви, яке визнавалося церковними діячами, не відрізнялося від прав візантійських імператорів[655]. Давньоруська практика знала весь спектр харизматичних визначень влади. Князі характеризуються як “боголюбиві”, “правовірні”, “благовірні” тощо.

Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв з митрополитом. Як видно із літописних повідомлень, ініціатива заміщення єпископських кафедр могла належати і одному, й другому. Очевидно, цим пояснюється та обставина, що літописці частіше відзначають лише факт поставлення єпископів, але не говорять, хто ж їх ставив — митрополит чи князь. У тих же нечисленних випадках, коли літопис детальніше говорить про це, на першому місці названо великого князя, а на другому — митрополита.

Право київських князів на поставлення єпископів у різні землі зберігалося за ними аж до 40-х років XIII ст. Навіть такі незалежні князі, як Всеволод Велике Гніздо, змушені були коритися канонічному правилу висвячення своїх єпископів у Києві за згодою великого князя і митрополита.

Широка участь церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалась тим становищем, яке вона посідала у системі феодальної держави. Духовенство об’єктивно було зацікавлене у збереженні державної єдності Русі, непокоїлось, що в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові і правові інтереси церкви. Церква була найпослідовнішою прихильницею загальноруської єдності.

З іншого боку, доцентрові тенденції церкви обумовлювались її становищем паралельної політичної структури в країні, яка мала велику силу в формуванні суспільної свідомості, розвитку культури, виробленні і поширенні на значні сфери суспільного життя церковної юрисдикції, у міжнародних зв’язках, передусім з Візантією.

Розділ 8

Культура Русі IX—XIII ст.

Глибинна закоріненість традицій

Культура Київської Русі IX — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був культурний ґрунт східних слов’ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров’я VI — VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII — VIII ст., різьба ідола Світовида VIII — IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження С.П. Русанової і Б.О. Тимощука, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному круглому п’єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні “храми ідольські” виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі — кам’яні і дерев’яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки, ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен із яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов’янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в