Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Мені її так не вистачає, що іноді вити хочеться від безсилля. Кілька разів поривався їй написати, зупиняло лише те, що сама вона моє повідомлення не прочитає. Прочитає Дар’я. А перед цим стервом оголювати душу взагалі не хочеться.

Коли наважився набрати, байдужий автоматичний голос повідомив, що номер не обслуговується. Чи то змінила, чи то відключила на час. Більше не дзвонив, вирішив, що при зустрічі все скажу.

Погано мені без неї. Наче все моє життя разом із нею на паузу встало. Я ніби як ходжу, розмовляю, навіть сміюся. А сам як в анабіозі.

На жодну дівчину не глянув за весь цей час. Вони всі для мене бляклі, безбарвні, у моєму серці одна дівчинка засіла. Глибоко залізла, все собою заповнила, ні міліметра вільного не залишила.  

Я думав, що інше місто, інша країна, тисячі кілометрів між нами допоможуть її забути, а нічого не допомогло. Я сам собі програв у цьому протистоянні.

Сьогодні весь день кружляю містом. Ловлю себе на думці, що підсвідомо вдивляюся в дівчат, які проходять повз, вишукую Мишку.

Дрібний дощ переходить у зливу. Паркуюся біля торгового центру і йду за кавою. Дорогою назад чую радісне:

— Нікіта! Топольський!

Обертаюся і похмурнію. Той щур, колишня Машина подруга, яка здала її після Осіннього балу. Але вона чи то не помічає мого незадоволеного погляду, чи то робить вигляд. А я навіть імені її не пам'ятаю.

— Дивлюся, ти чи не ти, — вона підходить, млосно відводить волосся від обличчя. 

«Алька» — спливає в пам'яті. Точно, Аліна.

Вона базікає, робить вигляд, що ми з нею друзі, а мені хочеться її послати. Але вчасно розумію, що вона може знати про Машу, і затикаюся.

— Ти випадково не на машині? Мене не підкинеш? Такий дощ... — прохально заглядає в очі Аліна.

— Ходімо, — киваю в бік парковки. І вже коли зачиняю дверцята, запитую.

— Ти щось знаєш про Машу?

— Зарічну? А хіба ви тепер не зведені? — Аліна здається щиро здивованою. — Хіба ви не спілкуєтеся?

— Зведені, — відповідаю крізь зуби. — Але ми не спілкуємося.

— Значить, ти не знаєш, що вона... — щур схоплюється і замовкає. Хочеться схопити її за шию і трясти, але я тримаюся.

— Говори, — звертаю з дороги і зупиняюся посеред величезної калюжі, — або виходь. Прямо тут.

Аліна недовірливо дивиться то на калюжу, то на мене, і до неї доходить, що я не жартую.

— Маша зараз... — вона запинається і замовкає. Перегинаюся через неї і відчиняю дверцята.

— Виходь.

— Ти впевнений, що тобі треба знати?

Замість відповіді беру її за лікоть.

— Я впевнений, що я сильніший.

— Ну все, — вона скидає мою руку і зачиняє двері. Повертається до мене і договорює майже злобно: — З Каменським зараз твоя Маша. 

Відчуття, ніби я провалився в крижану воду. 

— У якому сенсі? — стискаю кермо так, що пальці біліють.

— У прямому. Вони пара, Макс її давно шпилить. Не такою вже недоторканою твоя Марійка виявилася. Каменський зараз один живе, батьки на заробітки поїхали. Зарічна в нього часто ночує. Матері тепер не до неї, у неї своя любов.

Мене розмазує по салону, хочеться кричати, бити по керму. Стримує тільки присутність цієї недоподруги. Дихаю глибоко, заговорити виходить не з першого разу.

— Це правда?

— А який сенс мені брехати? Та вони недавно тут були, я їх бачила. Сіли до Макса в машину і поїхали. Кажу тобі, точно до нього поїхали тра...

— Адресу Каменського знаєш? — перебиваю, а сам відчуваю, що втрачаю над собою контроль.

— Знаю, — киває Аліна.

— Говори. Говори і забирайся.

Висаджую Аліну біля тролейбусної зупинки, а сам витискаю педаль до упору і лечу в бік спального району, де живе Каменський. Пішки піднімаюся на п'ятий поверх убитої багатоповерхівки, серце зсередини б'є по ребрах. 

Тисну на кнопку дзвінка, поки двері не відчиняються. На порозі стоїть Каменський із голим торсом в одних штанях і дивиться на мене зі здивуванням.

— Топольський? Ти звідки взявся?

Ввалююся у вузький незручний передпокій, відтісняючи його плечем, і перше, що бачу на підлозі, — мокрі жіночі босоніжки. 

— Де вона? — піднімаю очі на Каменського. У голові шумить, я насилу себе контролюю.

— Хто? — покидьок нахабно посміхається, даючи зрозуміти, що відкрито мене стібає. Він не очікував, що я буду одразу бити, тому перший удар пропускає. Відповідь наздоганяє мене в щелепу.

— Маша де? — спльовую, впираюся рукою в стіну.

— А тебе це гребе? — він сипить, я добре дістав його в сонячне сплетіння. 

— Максиме, що тут відбувається? — чую переляканий голос, який пробирає до самого нутра. Хочеться заплющити очі, щоб не бачити того, що бачу.