Читати книгу - "Син"

Марія втупилася поглядом у порожню тарілку. Запала тиша.

— Вийдемо надвір, якщо твоя ласка? — мовила нарешті вона. — Мене постійно кидає то в жар, то в холод. І зараз мені страшенно жарко.

Ми сиділи на терасі, мовчки споглядаючи землю, що розстилалася перед нами. Вечір видався чудовий — прохолодний (що для цієї пори року — велика рідкість), ясний. Я хотів висловити своє захоплення небом, осяяним променями призахідного сонця, утім, нічого не казав. Просто вслухався мовчки у звуки літнього вечора; за пагорбом і далі гуркотіла бурова установка. Нарешті Марія заговорила.

— Я дуже довго думала над усім тим, що тоді трапилося. І що довше я про це думала — то більше переконувалася в тому, що це був збіг дуже несприятливих обставин. Усе ж почалося через те, що вони поранили твого сина… Ґленна, так?

— Еге ж.

— Він живий?

— Живий.

— Це добре.

Я відчув, що почервонів, як рак. Чомусь-бо те, що Ґленн — досі живий, змусило мене почуватися страшенно ніяково.

— Один із ваших — поранений, одинадцятеро наших — мертві… — виставила вона руки вперед, ніби щось на них зважуючи. — Ми всі пройшли через страждання, проте минуле є минуле, і нам слід жити далі.

Я промовчав.

— Ти ж саме так вважаєш? — вела далі вона. — Твого сина поранили, а мою родину — винищили, тож ми тепер квити? Атож, ти — кращий за інших. Вони-бо думають так: біла людина отримала подряпину — у мексиканців не вистачить крові, щоб змити зі себе цей гріх. П’ять, десять, сто… для них це — однаково. У ваших газетах мертвих мексиканців називають «тушами» — як тварин.

— Не в усіх газетах.

— Принаймні в тих, що розходяться великими накладами. Але я, звичайно, не краща за вас. Упродовж тривалого часу я насолоджувалася фантазіями про те, як убиваю кожного — ну, майже кожного — з мешканців цього містечка. Перерізаю їм горлянки або ж спостерігаю за тим, як вони горять живцем… Я дуже добре пам’ятаю, як вишкірився того дня Террелл Снайдер, коли побачив мене. І брати Слотери теж там були.

— Про Слотерів — ти, певно, щось наплутала.

— Ні, я дуже добре пам’ятаю, що вони там були; та це вже неважливо. Поступово я переконувалася в тому, що мені потрібно припинити гніватися на вас і, можливо, змиритися з усім цим як із лихим поворотом долі. І мені досить добре це вдалося. Наші родини жили поряд і спілкувалися протягом довгих років — який же сенс вам було винищувати нас? А тебе ми знали особливо добре, і я, наприклад, ніколи не могла визнати, що ти здатен виношувати якісь лихі наміри щодо нас. І я подумала, що, можливо, вчинила нерозумно, коли втекла від Рейнолдсів.

Тому я й вирішила повернутися сюди після загибелі двоюрідного брата. Я переправилася через річку, а тоді — добралася до наших земель і відчула себе сповненою життєвих сил. До того я протягом довгих місяців так не почувалася — тож вирішила йти пішки всю ніч. На випадок, якщо мене перестрінуть ваші об’їзні наглядачі, я вигадала цілу історію. Хоча мені дуже й дуже не хотілося зустрічатися з ними — я ж бо добре знаю, що вони б, найімовірніше, не слухали мене. Та все обійшлося — мені так ніхто й не зустрівся. Це був хороший знак…

Я чітко уявляла собі, у якому стані буде мій дім: стільці — розпороті, папери — погризені мишами; скрізь — бруд, пташиний послід і, звісно, кров моїх рідних, що позасихала на підлозі й стінах. Словом, усе мало бути точнісінько так, як тоді, коли ти вивів мене звідти. Треба було врахувати лише те, що відтоді минуло два роки.

Коли я дісталася нашого пасовиська — того, що біля старої церкви, — сонце вже сходило, і я побачила, що мій дім спалено дощенту. Та навіть тоді не могла подумати, що це зробили ви: до порожніх будинків бігають зустрічатися закохані парочки; у них ночують жебраки; клімат дуже сухий, і одного-єдиного недопалка вистачило б, щоб розгорілася пожежа. Із цими думками я зайшла до будинку й попрямувала до кабінету мого батька, де, як я добре знала, він переховував усі важливі папери. Я думала, що вони збереглися, бо тато ховав їх у металевому сейфі, що не пропускав полум’я. Мені довелося розгребти чимало сміття, та я все-таки добралася до того сейфа. Там повинно було зберігатися моє свідоцтво про народження, а ще інші важливі документи і, може, гроші. Але — знаєш, що я там знайшла?

Я не зміг подивитися їй у вічі.

— Нічогісінько. Там не зосталося жодного документа, жодного аркуша паперу. І тоді вже в мене ніяких сумнівів не залишилося: це ви постаралися. Не вдовольнилися тим, що винищили всю нашу родину, і тому вирішили знищити ще й усі документи, які свідчили про наше існування.

— Ніхто не хотів, щоб це сталося, — повторив я ту саму брехню.

— І що ви за люди такі? Брешете так, ніби справді вірите в це.

Я мовчки втупився поглядом у зелену ящірку, яка надумала прогулятися нашою терасою. Трошки згодом у мене за спиною почувся звук, дуже схожий на передсмертний хрип. Силоміць я озирнувся. І побачив, що Марія лежить і… хропе. Я ще довго спостерігав за нею, а потім — коли переконався, що вона справді всього-на-всього заснула — тихенько зайшов до будинку. Знайшовши ковдру, я знову вийшов на терасу та вкрив жінку.

Розділ 31

Ілай-Тіететі

Кінець осені — початок зими 1651 року

Коли всі мерці були поховані, ми, покинувши наш табір, вирушили на південний захід. Живих нас залишилося десь півсотні, а коней ми мали ще менше, тому пересувалися переважно пішки. Ми сподівалися, що натрапимо на бізонів або бодай на їхні сліди. Та ні — неме кутсу, очевидно, не з’являлися на цій території вже понад рік.

Ніхто з нас не знав, де росте густа трава, і не міг сказати, де шукати бізонів. Це потім уже ми з’ясували, що вони зосталися на північних землях — там, де мешкали арапахо та шайонни. А тим часом уже падав сніг, через що добувати