Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Але ж цього недосить буде! Якщо нам пропалювати всю дорогу до Землі... то ми, ймовірно, відірвемось від їхніх кораблів, але ж їхні торпеди не помилують нікого в «Смугачі», де всіх роздавить ривок із граничним прискоренням. І там уже ні за чим не сховаєшся...

— Доведеться вам щось придумувати, — втішила капітанка Чудгарі.

— Гаразд, — мовив Алекс. — Підкиньте нам кілька торпед, чий політ узгоджувався б із частотою комунікаційного лазера «Смугача». Запустіть їх чимбільше, і хай супроводжують наш політ, а Боббі нашим прицілювальним лазером позначить спрямований на нас вогонь. Тоді ми й кораблі їхні переженем, і позбиваємо їхні торпеди. Аби тільки ніхто зайвий не заскочив у проміжок між нами й Місяцем. Й аби тільки нам наших торпед вистачило. То ми будемо в порядку.

«Й аби тільки не підстрелили нас тої самої миті, коли ми ще лиш натискатимем кнопку пуску», — додав, але подумки.

Капітанка закліпала очима й перезирнулася з прем’єр-­міністром.

В очах політика зблиснуло запитання. Капітанка Чудгарі стенула плечима.

— Як варіант.

— В тому плані, що...

— Ні, — заперечила капітанка. — Це може... може спрацювати.

— Капітанко! — ззаду пролунав чийсь голос. — Підтверджено ворожий контакт на палубах сім і тринадцять. Прошу дозволу застосувати важку зброю.

— Дозвіл дано, — відповіла капітанка, а тоді обернулася до Алекса. — Гадаю, ви знайшли ключ до проблеми, пане Камалю.

— Дякую, капітанко, — сказав Алекс. — Спробую! Мо’, й спрацює.

Прем’єр-міністр відв’язався, і його понесло вгору. Та котрийсь із двох, що тут лишалися, піхотинців піймав його і спрямував у належному напрямі. Прем’єр-міністр і капітанка потисли одне одному руки, й тут пролунав іще чийсь голос.

— Капітанко, до нас надходить повідомлення від загону нападників. Із «Пелли».

— З їхнього флагмана, — сказав прем’єр-міністр Алексові.

— Знов вимагають здатися? — запитала капітанка.

— Ні. Це звичайний радіосигнал, не лазер. Це... трясця.

— Давайте його мені, пане Чжу, — наказала капітанка. — Із самого початку!

Клац! і аудіоповідомлення пішло. Густо затріскотіла статика, зникла, знов затріщало. Хтось зойкнув, мов від болю. Коли ж нарешті пробився й голос, лунав він зосереджено й серйозно. І він ударив Алекса, мов кулаком нижче пояса.

— Прошу отримувача передати повідомлення далі. Говорить Наомі Наґата з «Росинанта»...

Розділ тридцять другий. Наомі

Ще до того, як це сталося, вона знала: це станеться. Хоч і не знала, що то буде. Відчуття корабля змінилося без того, щоб змістилися якісь деталі — принаймні не спочатку. Екіпаж все так само дивився випуски новин і тішився, тріумфував. Наомі все ще перебувала під постійним наглядом, і ставилися до неї як до людини-талісмана, що має принести удачу. Це ж бо Джеймса Голдена подружка, яку той приручив, а нині її таки повернули до тієї клітки, де їй і місце. Марко був із нею чемний, а Філіп не знав, як йому бути з матір’ю: наближатися до неї? Чи уникати її? Але тут зайшла якась зміна. На кораблі запанувала дивна напруженість, і Наомі все ще не знала, чого вони ждуть — не діждуться: вістей про новий акт спрямованої на маси жорстокості? А чи чогось більш особистого й конкретного? Спочатку вона лиш одне знала напевне: воно псує їй сон та апетит. Надто вже тяжкий загніздився жах у її нутрі.

Ніхто ж нічого їй не розповідав, ані не траплялися якісь поодинокі моменти, аби вона могла робити з них висновки. Натомість вона знай озиралася назад, і то така, то сяка деталька, бува, таки й просочиться з уже пережитих днів її полону. Декотрі з них залишалися у свідомості, схоплені майже окультним чуттям важливості. Патлокрил, що хизувався у своїм марсіянськім однострої; плечиста дівчина, навряд чи старша за Філіпа, яка вправлялася із постійною зосередженістю того, хто готується до чогось такого, до чого він іще не готовий; Карал, що спрямовував її хазяйновиту діяльність чим­ближче до зброярні, де зберігалися бронекостюми... А ще з якою серйозністю Сін випробовував вагу кожної рушниці у своїх руках... Мов нашарування пилу в не дуже добре доглянутому проводі, ці дрібнички, одна по одній, складалися помалу в якусь форму, що була майже-знанням. Вони готувалися до битви! І, зокрема, робили засідку на марсіянський флот.

Коли вона наштовхнулася на Мірала й Аамана, що сиділи, притиснувшись один до одного, в коридорі біля медпункту, то збагнула: це ж сприятливий для неї момент! І надія, яку вона приховувала навіть від самої себе, враз розцвіла в її горлі, мов буйний гнів.

— Це «Пелла»! — проказав Мірал, чітко вимовляючи кожен склад. — Підтвердити правильність курсу!

— Підтверджую, — тихо відповів Ааман.

Мірал з досади вдарив по палубі кулаками.

— Лайно! Що я сказав?

— Підтвердити. Тобі потрібне підтвердження.

— Ану ще раз! — мовив Мірал, а тоді прокашлявся. — Це «Пел­­ла». Підтвердження правильності курсу.

Ааман осміхнувся.

— Правильність курсу підтверджено, «Пелла».

Мірал підвів погляд, уздрів, що наближаються Наомі й Сін, і скривився. Наомі похитала головою.

— Звучить у вас чудово, — похвалила Наомі. — Дуже по-марсіянськи.

Мірал завагався, будучи не певен, як вона здогадалася, скільки й чого вона знає, і скільки їй належало знати. Коли ж усміхнувся, вийшла та його усмішка якась дурнувато-сором’язлива. Наомі відповіла йому своєю усмішкою і пройшла далі, удаючи з себе таку-то свою-свою. Сін, просуваючись поруч неї, не зробив жодного зауваження, але пильно, самими кутиками очей, придивився до неї.

Підобідок складався з підсмаженої вдруге локшини й пива. Екран на камбузі було налаштовано на канал загальних новин з усієї Сонячної системи, і Наомі жадібно їх слухала, вперше звертаючи більше уваги на замовчуване. Харчі й запаси води закінчувались у Північній Америці й Азії, а Європа протримається на кілька днів довше. Спроби південної півкулі надати допомогу розбились об місцеву нестачу харчів, що швидко зрос­тала. Та що їй до того? То ж не Джим. Медіна поринула в пітьму: основний несучий сигнал не зник, але всі запити лишалися без відповіді. Та й на це було їй на­чхати. Спікер марсіянської парламентської меншості в Новому Лондоні вимагав, щоб прем’єр-міністр негайно повернувся на Марс, — і це її трішки зворушило. Кожне повідомлення, котре було не про те, як вибухнув один корабель на станції Тайко, було для неї перемогою. Їла вона швидко, запихаючись солодко-блідою локшиною, а пиво своє вихилила одним духом, от ніби