Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Четвертого грудня 2023 року в келію послушників Свято-Введенського монастиря увійшов досі мало там відомий понурий сивобородий стариган. Увійшовши, він тільки кивнув іншому присутньому в честь привітання (келія була загальною й мала місця для двох осіб). Відповідним жестом привітався й інший послушник.

         На комоді біля його ліжка стояло чимало ікон, припертих об стінку. Поміж Серафима Саровського та Святого Миколая, догорав червоний каганець. Була десята ранку, на вулиці вже розвиднялось, й уся монастирська братія була на ногах ще з п’яти годин. Послушник цей був невисоким – хоча довга чорна ряса завше додавала зросту тим, хто її носить. На обличчі він відростив невелику чорну бороду, а ніс задирався донизу, що свідчило про східні корені; очі мав утомлені – звичайно, від недосипу, але за густою пеленою втоми в них помічалась явна вдоволеність життям.

         Він не зводив погляду зі свого нового пожильця, – але старався робити це потаємно. Все ж, і без того старий був надто заклопотаний чимсь невідомим, той послушник сказав би навіть, що він стривожений. Не мав він з собою ніяких речей, начебто тільки повернувся з пустелі. Старий застелив собі ліжко та став на коліна. Молився. Тоді ж послушник зумів почути, що молитва то в нього промовляється російською мовою. Схоже, що його цей факт здивував, й він вже хотів дещо розпитати старого, але боявся відволікати.

         В монастирі, скажемо, в той час тільки скінчилась утреня, і той старий теж на неї приходив. Чорнобородий послушник саме не бачив його в храмі, та точно відчував це тепер – від нього віяло миром та своєрідною благодаттю, особливою, яка буває в ранкові недільні часи, коли пробираєшся крізь весінні калюжі з плетеним кошиком в руці, щоб тільки почути великодні промовляння священника та омитись з ярого кропила. Все ж, старий так впевнено став на коліна, начебто думав, що стоятиме так цілий день. Ні, цього ніхто не заперечував, і можливо він зумів би промовляти молитви на колінах невідомо скільки, але в монастирі окрім молитви існує послух, за яким кожен повинен трудитись на користь братії і самого монастиря.

         По сигналу старинних дзвонів усі прокидались о п’ятій ранку. В наступні дві години потрібно приготуватись до утрені, котра розпочиналась о сьомій. Проскурники випікають великими порціями проскуру, трапезники слідкують за порядком, в тому числі за чистотою храму Димитрія Солунського. Посеред монастиря також знаходився сад, за яким, в свою чергу, слідкували садівничі. Загалом, усе це нагадувало порання бджіл у вулику – щоправда, свого меду монастир не виробляв. Замість них тут працювали свічкарі, котрі займались кропіткою працею з виведення тонких воскових паличок.

         То може здатися, що робота тут якась зовсім неблагородна, за неї, мовляв, ніхто не платить. Дійсно, братія живе сама на себе – хіба що з пожертв збирають на борошно та крупи. Тут-бо все не так просто саме у Свято-Введенського монастиря. Він знаходиться в самому серці шумного міста, поблизу Цитадельної вулиці, куди віднині кожного дня приходить юрба людей в напрямку до Лаври. Разом з цим територія монастиря не така велика, щоб мати власні грядки, котрі могли б вигодувати цілу братію. Отже, дещо закуповують, дечим з ними ділиться Лавра. Головне, що роботи, разом з молитвою, завжди повно.

         Тим же часом старий закінчував молитись. «Во имя Отца, и Сына, и Святого духа», – охрестив він себе, та мовивши втомлене «Амінь» став на ноги. Після молитви старий, тим не менш, не став більш жвавим.

         – Как тебя зовут, брат? – спитав його чорнобородий послушник.

         – Родіон.

         – Я Сергей, Сергей Аврамович.

         – Аврамович?

         – Да. Мой отец – Аврам Ломидзе – ветеран Афганской войны (сам понимаешь, советский ветеран), после нее яро уверовал в Бога, что сам чуть в монахи не ушел. До этого атеистом был. Видишь, как Господь жестоко неверующих направляет – смертью и горем, ибо по другому человек внутри себя высшее не поймет, если конечно сам не откажется от всего, что дает грешное общество!

         – Все це правда, – опустивши голову, мовив старий.

         – Сами то откуда?

         – З Вишневого.

         Видно, Сергій Аврамович очікував почути окрім цього коротку автобіографію пожильця, та вирішив на тому промовчати.

         – На украинском разговариваешь?

         – Так.

         – Ну хорошо, – відповів Сергій Аврамович. – Ты не подумай, что я как-то к этому ставлюсь. Грузин, украинец, плохое это дело – между нами разницу искать.

         Родіон на те вже не відповів.

         – Ну… пошли трудиться. Куда тебя назначили?

         – Іконописцем. Та я сказав, що хотів би в саду або в храмі прибирати. Тому сьогодні буду в церкві.

         – А я готовлю. Сегодня на утренней трапезе будет гречка.

         Сергій Аврамович перед виходом з келії помолився з хвилину біля своїх ікон та й поспішив. Родіон тоді зітхнув, та потираючи лоба, замкнув келію й направився до храму Димитрія Солунського – в якому зберігався головний оберег всього монастиря.

         «Призри на смирення» – так він звався. Ікона Одигітрія з короною на голові в одній руці тримає золотий скіпетр, а другою підперезує сина Божого, який також мав у долоньці небесного кольору державу. Ікона ця за півстоліття знаходження в монастирі встигла «вдітись» цілим шаром золотих підвісок – своєрідних подяк від купи людей, для яких вона сотворила чудо. Московським патріархатом ікона дійсно признається чудотворною.