Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

присінках — тиск, гармидер: пани вигукували, а лакузи, як ті швигалки, носилися перед ними, поспішаючи один перед другим порозводити приїжджих по номерах. До самого смерку не втихав той гармидер коло гостиниці, стріваючи та приймаючи все нових та нових приїжджих, а як смеркалося, то ще більший гармидер настав у самій гостиниці: кожне вікно довгого трьохярусного будинку освітилося, знадвору серед темноти видно було, як там метушилися люди, як від їх тінь снувала по вікну, перебігаючи з одного боку на другий; а всередині стояв гук неугавний, деренчали дзвінки несамовито, рипали та стукали двері безперестанно, бігали лакузи то взад, то вперед, брязкав та торохтів усякий посуд. То приїжджі задовольняли свої потреби всякою всячиною: хто гарячим чаєм чи кофієм, а хто смачною стравою. Тільки геть вже за північ поодинцю почало гаснути світло у вікнах, даючи ознаку, що наїжджі гості укладалися спати.

На другий день, як уже високо підбилося сонце, у ранню обідню пору почало купами виходити з гостиниці наїждже панство, щоб обдивитися город, і розтеклося по всіх вулицях. Яких тільки там не було? Товсті і високі, низькі і пузаті, кругловиді і довгобразі, чорняві і біляві, молоді та жваві, а часом і такі старі, що ледве ноги волочили.

Поважно, невеличкими купами походжали вони по улицях у своїх довгих балахонах, розглядаючи на всі боки і зупиняючись обдивитися то який-небудь будинок витіюватий, то церкву аж під небо високу, то великі вікна в крамницях, де були виставлені напоказ всякі дива: мистецькі вироби з дерева та каменю, золоті та срібні дзигарі з усяким причандалом, персні й намиста блискучі, штучні каблучки на руки, дорогі сукна та шовкові тканини… Все те так і сяло та грало, все так і било у вічі!

Як на те і день видався тихий, ясний та погожий; на небі — ні хмарочки, чисте, синє та глибоке, спускалося воно своїм широким шатром над городом, наче очіпком з блакитного серпанку його прикривало; блискуче сонце котилось горою по небу, ясно сяючи та обсипаючи увесь город своїм золотим промінням; залізні покрівлі аж лисніли зеленою, як рута, краскою; високі білі стіни, наче сніг, виблимували від сонячного проміння, відкидали його геть від себе через широкі улиці на гонкі тополі та кучеряві осокори, що виставилися по улицях, наче сторожі, з того і другого боку, і пишалися своїм де-де пожовклим листом серед сонячного сяєва; каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками; де-не-де в рівчачках поміж ними стиха парувала водиця, що не встигла висохнути після поливання. Було тепло, та не задушно; повітря чисте та свіже; дихалось легко та вільно; почувалося щось бадьорне та радісне, як почувається тільки або ранньою весною, або в ясний та тихий осінній день.

Під таку годину трохи не все місто висипає на улицю. Тільки ті, кого лиха хвороба приковує до ліжка або нагальна робота припиняє коло печі та коло прибирання, зостаються у хатах; а то всі, хто має хоч хвилиночку зайву, мерщій сунуть на улицю дихнути повітрям вільним, помилуватися світом ясним, погрітися сонечком теплим. По улицях — наче плав пливе! — кишить по їх народу всякого: і старі, і малі, і той, хто пожив уже або ще жить починає; багатий і убогий, пишно наряджений чи латками вкритий — всі перемішалися між собою, збилися вкупу, сказати б — порівнялися… бо на всіх їх однаково сонечко світе, усіх їх однаково тихий вітерок обвіває, усім однаково хочеться дихати, жити. А проте, як неоднакова до людей доля, то таке поміж ними і єднання. Бийся, кажуть, кінь з конем, а віл з волом! Отак і тут: не, дивлячись на те, що всі збились вкупу, ходили одно біля одного, плече з плечем, а проте кожний вишукував товариша по своєму пір'ю: пани віталися тільки до панів, купці — до купців, заможні — до заможних, убогі — до убогих. Одні тільки старці віталися до всіх, хоч їх і ніхто не вітав, та мала дітвора радо обзивалась до всякого, хто їй кидався в вічі або чим-небудь вражав, не дивлячись на те, чи то був знайомий, чи незнайомий, багатий чи убогий, рівня чи нерівня… Оже на те вона й була дітвора, щоб не потурати ні на що, через те її й зупиняли старші, що ходили біля неї за провожатих.

Серед того невпинного людського плаву геть одсторонь собі походжали наїжджі пани невеличкими гуртами, ведучи поміж себе тиху розмову. Їм треба багато де про що поміж себе побалакати — діла на з'їзді чимало, а тут, як на те, ще й особливе діло, важне діло, бо давно вже клопоче їх голову, не дає спокійно спати, наважується, хоч і не зовсім, одтерти від земської[28] справи, а все ж не перед вести, не першу постать зайняти… Он на повітових з'їздах гласних з сірого мужиччя більша половина, а по деяких повітах тільки третя частина справжнього спинкового панства, а то мужиччя та учені молоді верховоди, що за мужиччя руку тягнуть, меншими братами їх взивають; злигалися поміж себе та що хотять, те й роблять, важкими печатками обкладають, до управи своїх вибирають. Є чимало повітових управ, де за старших колишні голови та писарі засіли, а що вже члени, то кожна управа не менше як одного у себе має. На що губернська — і та собі за члена різника одібрала!.. Невже воно так повинно бути? Невже ми — чисте зерно поміж збоїною та метлицею — повинні змішатися з нею і запропасти? Невже ми не виб'ємося на сам перед, де колись-то стояли, ближче до трону? Не зарятуємо тих порядків у царстві, що їх наші голови та руки складали і міцно боронили від усякої лихої напасті?.. Невже ми попустимо завести його у ту безодню, в яку ведуть очевидячки всякі вискочки-верховоди? То буде сором дворянській честі! Всесвітній сором впаде і поб'є наші голови!.. Ні, се не може бути, се не повинно статися! Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку! до зброї!

Найбільше клопотався про це губернський маршал Лошаков. Хоч він не крився ні від кого, що сам вийшов з давнього козачого роду, що його прапрадід Лошак служив колись за бунчукового товариша[29] у якомусь козачому полку, — оже тепер він не зміг себе прилучати до того темного та неосвіченого гурту, що з козацтва викопала його доля. «Всякому часу довлєєт його