Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Оголошення початку гри розірвало тишу. Я зайняв позицію, зосереджуючи всю свою енергію на супернику, який вже чекав на іншому кінці корту. Його обличчя було серйозним, проте я знав, що моя впевненість сьогоднішнього дня була незламною.

Перша подача пройшла майже ідеально, м’яч пролетів з точністю, яка змусила мене посміхнутися. Гра закрутилася в ритмічному, захопливому танці ударів, і я відчував, як кожен рух повертає мені впевненість.

— Давай, чемпіоне! — голос Вікторії прорізав повітря, і я автоматично підняв голову, посміхнувшись. Вона стояла біля трибуни, піднявши руки в підтримку. Її обличчя сяяло гордістю, і в цю мить все навколо втратило сенс, крім неї.

Коли останній суперник так і не зміг відбити м’яч, арена вибухнула оплесками, я підняв руки вгору, відчуваючи потік адреналіну. Піт стікав по обличчю, але це вже не мало значення. Я глянув на трибуни — і побачив її. Вікторія стояла, аплодуючи разом із усіма, однак в її очах було щось інше. Щось більше, ніж просто підтримка.

Я підійшов до Вікторії, пропустивши усі офіційні слова й рукостискання. Вона вже чекала біля краю корту, а її обличчя сяяло.

— Ти був дивовижний, — прошепотіла вона, коли я опинився поруч.

— Я просто хотів вразити тебе, — відповів я, не приховуючи усмішки.

— Тоді місія успішна, — Вікторія нахилилася ближче й знову обійняла мене так, як тільки вона вміє — тепло й щиро.

Моя дорога до чемпіонату тільки почався, але, напевно, саме цей момент залишиться в моїй пам’яті назавжди.

— Камілло! — голос Луки перервав наш момент. Він вже стояв за кілька метрів, жестом запрошуючи мене підійти. — Преса чекає.

Я тяжко видихнув, усе ще відчуваючи тепло її обіймів.

— Ти зможеш зачекати мене? — запитав я, дивлячись Вікторії прямо в очі.

Вона ледь нахилила голову набік, як завжди, коли намагалась приховати усмішку.

— А в мене вибір є? — відповіла вона, склавши руки на грудях. — Іди вже, чемпіоне.

Я посміхнувся, злегка торкнувшись її руки, перш ніж піти до Луки. У той момент усе навколо знову зосередилось на грі, на моєму переможному виступі в цих кількох іграх. Хоча десь у глибині душі я знав, що справжній виграш — це той погляд, яким вона проводжала мене.

Пресконференція була типовою. Запитання, відповіді, коментарі про гру, травму, «новоспечене подружнє життя». Я намагався не виявляти роздратування, коли запитання всоте поверталися до весілля.

— Чи вплинуло ваше одруження на підготовку до цього сезону? — запитала одна з журналісток, усміхаючись так, ніби знала щось більше, ніж повинна.

— Звісно, вплинуло, — відповів я спокійно, утім впевнено. — Я тепер маю когось, хто вірить у мене більше, ніж я сам.

Відповідь ще кілька секунд зависала в повітрі, а я відчув, як усі погляди спрямувалися на мене, очікуючи додаткових пояснень чи, можливо, іншого тону. Але я залишався спокійним, щиро впевнений у своїх словах.

— То ваша дружина стала для вас своєрідним джерелом натхнення? — запитала інша журналістка, нахиляючись уперед.

Я посміхнувся, подумки повертаючись до того, як Вікторія бажала мені успіху, як її очі сяяли навіть у хвилюючі моменти. А потім знайшов знайомий силует біля виходу з приміщення. Вікторія стояла у дверях, посміхаючись так, як ніколи.

— Вона більше, ніж джерело натхнення. Вона мій спокій у хаосі.

Зал на мить затих, потім пролунали клацання камер і приглушений сміх декого з журналістів. Лука, який стояв поруч з Вікторією, явно виглядав задоволеним. Схоже, вони познайомились, бо час-від-часу перекидались якимись фразами.

— Гаразд, останнє запитання, — втрутився модератор, бажаючи зупинити хвилю особистих тем. — Що ви відчували, коли повернулись на корт після нещодавньої травми? Чи було складно грати? І, що ви відчували, коли побачили таку неймовірну підтримку на трибунах сьогодні? Якщо чесно, я вперше бачив, аби за кимось так справді сумували.

— Це відчуття, яке складно передати словами, — промовив я, посміхаючись. — Я шалено вдячний своїм людям за їхню неймовірну підтримку. І це безумовно надихає йти далі, попри все. Я не хочу коментувати щось ще, щодо своєї травми, даючи своїм майбутнім суперникам можливість навіть думати, що я ось-ось покину гру. Я тут. Цілий, здоровий та неушкоджений. І вже з нетерпінням чекаю зустрічі з Орсо на корті. Здається, саме він мене так сильно хотів бачити тут? Тому, до зустрічі, друже.

Коли пресконференція закінчилася, я швидко залишив кімнату, знаючи, що є хтось, до кого я хочу повернутися якомога скоріше. Вікторія чекала мене в коридорі, притулившись до стіни. Її погляд одразу знайшов мене, і я побачив, як вона трохи випросталась, побачивши, що я йду до неї.

— Обов’язково було згадувати Орсо? — поцікавилась Вікторія, піднявши одну брову. Її голос звучав із легким докором, але в очах були грайливі іскорки.

— Не тільки ж йому мене злити, — відповів я, надаючи своєму обличчю якомога безневиннішого вигляду, хоча хитра усмішка вже підкрадалася до моїх губ.

— Ну так, авжеж, — вона похитала головою, закотивши очі, але посмішка не зникала з її обличчя.. — То.. я стала твоїм «спокоєм у хаосі»? — запитала вона, цитуючи мої слова, а погляд був пильний, наче вона намагалася розгадати щось глибше.