Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.

Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця:

— Підійди ближче! А ви — геть звідси!

Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.

— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?

— Батечку, їй–богу, нічого! — забелькотав Минка. — Хай мене грім поб’є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…

— Ти чув, що вони тут говорили?

— Чув.

По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.

— Кому про те розповідав? Тільки правду!

— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!

— Забожись.

— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?

— Гаразд. Іди!

Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг забитого і знову сів на лаву.

Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері:

— Це ти, Митрофане?

— Я, — почувся протяжний голос.

— А Тхір з тобою?

— Та вже ж.

— Заходьте.

Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися, Митрофан перехрестився:

— Невже Минка?

Чорнобай не відповів. Зачинивши щільно двері, він підштовхнув збентежених хлопців на середину кімнати і став насупроти.

Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:

— Чого крутишся, мов сміття в ополонці? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячково думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

— Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі:

— Якого Звенигору?

— Не прикидайся дурнішим, ніж є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

— А–а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж казав тобі!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

— Ми продали його Алі, пане.

— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

— Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Будучи людиною невеликого розуму, він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя:

— Готовий!

Чорнобай зловісно усміхнувся.

— І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? — спитав тихо. — Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна — поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка:

— Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя!

— Простіть, добрий господарю! — схлипнув Тхір. — Не інакше — диявол попутав! Але, клянусь Богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вас… Я завжди служив вірою і правдою. Ну, а раз схибив — позаздрився на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, — і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе:

— Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

— Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

— Ні, не знає.

— От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

— Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Арсен зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Арсен, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

— Прошу, дівчата… Це, знаєте–маєте… того, не перина, та все ж м’якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте–маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв’язались, — більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Арсен усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час — потрапить птаха до сильця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

— Вранці я залишу вас, — сказав друзям тихо. — Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

— Арсене, що ти вигадав? — здивувався Роман.

— Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

— Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

— Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

— Е, ні, пане–брате, так негоже.

— Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в