Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Лео

Мій Янгол тісно притискалась до мене, шукаючи тепла. Є речі, які не змінюються — і, чесно, я б не дозволив їм змінитися.

Те, як вона проводить носиком по моїй шиї, коли ще напівсонна. Як ховає обличчя у мене на грудях, бо ранкове сонце заважає їй ще трохи подрімати. Як щовечора приходить у мої обійми й розповідає про свій день, навіть якщо ми не розлучались надовго. І те, як вона завжди чекає мого вихідного — не на вечерю чи кіно, а просто щоб повалятись ось так, в ліжку, голі, теплі, справжні.

— Я знаю, що ти вже не спиш, мила, — усміхнувшись, прибрав пасмо волосся з її обличчя і нахилився до знайомого ранкового поцілунку. Її губи відгукнулись м’яким рухом, але вже за мить її тіло напружилось.

Глухий стукіт знизу змусив мене насторожитись. Була лише восьма. Мерлін мала прийти тільки о дев’ятій.

— Сподіваюсь, він не поранився, — занепокоєно видихнула Арі, швидко скидаючи з себе ковдру.

Я вже знав, хто це. Даміян. Наш маленький, гіперактивний ураган. Йому ще не було й чотирьох, але він щодня примудрявся випробовувати межі реальності — і моєї витримки.

Минулого тижня я ледь встиг зняти його з перил балкону — він вирішив, що може стрибнути в басейн із другого поверху. Арі про це досі не знає. І не дізнається. Інакше точно викличе священика — або мені, або йому.

— Я піду, — кинула вона, вже натягуючи мою футболку, яка сягала їй до колін. Це завжди викликало у мене посмішку.

— Ні, я піду. Твій ранок тільки почався, і я не збираюсь його красти, — підморгнув я, нахиляючись до неї ще раз за поцілунком.

Я натягнув спортивні штани й футболку, спустився сходами босоніж. Наша кухня нагадувала поле бою — в прямому сенсі. Борошно було усюди: на підлозі, на столі, на шафках і… на Даміанові. Його волосся виглядало так, ніби він тільки-но виринув із мішка з борошном.

Впевнений, Мерлін це оцінить.

— Доброго ранку, — я підійшов ближче до сина, який стояв на табуретці й завзято щось колотив у каструлі.

— Доброго ранку, тату! — він глянув на мене швидко, але зосереджено. І одразу ж знову перевів погляд на свою суміш, повністю занурений у справу.

— Ти вирішив перетворити кухню на зону бойових дій, га, Дам? — я обережно обійшов розсипане борошно, намагаючись не втратити рівновагу.

— Я готую млинці для мами, — гордо заявив він, не зупиняючи рухів ложкою. Маса в каструлі виглядала… сумнівно. Але старання — на вищому рівні.

— О, вона точно оцінить це, моє маленьке д’яволенятко.

— Вчора вона була сумна. А коли ти готуєш їй млинці, вона усміхається. Я теж хочу, щоб вона усміхалась.

Я на мить завмер. От і вся філософія любові в одному реченні від трирічного хлопця. У Арі дні Грінча і вчора був один із тих моментів, коли вона могла плакати без причини.

— Думаю, тобі не завадить трошки допомоги, синку, — я простягнув руки до каструлі, але ледве не отримав ложкою по пальцях.

— Я сам! — голос рішучий, брови зведені до центру. Так, наш період «я все сам» ще у розпалі.

— Добре-добре, шефе, — я підняв руки вгору, — тоді я твій помічник. Можу, скажімо… розбити кілька яєць або прибрати половину кухні, яку ти вже знищив?

— Тільки не чіпай тісто, — попередив він серйозно. — Воно секретне.

— А рецепт у тебе в голові?

— В серці, — відповів він, не кліпнувши. Я ледве стримав сміх.

— Ну звісно, — я присів поруч, витер долонею стільницю. — Усі великі кухарі так і кажуть.

Поки він старанно додавав ще одну ложку цукру (а може, й п’яту), я увімкнув кавоварку й почав наводити хоч якийсь лад. Було в цьому щось… безцінне.

За кілька хвилин почулись кроки. Я озирнувся через плече — Арі, все ще в моїй футболці, з розтріпаним волоссям і м’якою сонною усмішкою, стояла в дверях.

— Що тут відбувається? — її голос був захриплий, але теплий.

— Місце злочину. Ми з шефом працюємо над сніданком для нашого Янгола, — я підморгнув.

— Мамо! — Даміан, помітивши її, мало не стрибнув із табуретки. — Я сам роблю тобі млинці! Тільки не дивись, вони сюрприз!

— Милий, ти весь у борошні, — Арі схилилась до Даміана, поцілувавши його в щоку.

— Тобі вже краще? — запитав наш син, дивлячись на неї з тією серйозністю, яку тільки маленькі діти можуть нести так щиро. Його великі очі — дзеркало її настрою.

І вона посміхнулась. Щиро. Тепло. Саме так, як хотів наш малюк.

Можливо, Дам і був моєю копією зовні — темне волосся, очі, брови, навіть примружений погляд, коли щось планує. Але його зв’язок із Арі був чимось… особливим. Священним. Він міг виводити з себе всіх навколо — від няні до людей у парку. Але варто Арі з’явитися поруч, як це маленьке чортенятко перетворювалось на пухнастого котика.

— Я в порядку, рідний, але тебе точно треба покупати, — сказала вона, оглядаючи його з ніг до голови.

— Ні! Я маю закінчити! — надувся Дам. О, знайома впертість. Це — точно від мене.

— Мерлін буде розлючена, — Арі зітхнула, окинувши поглядом кухню, де борошно тепер стало частиною інтер’єру.

— Вона завжди розлючена. Справжня мігера, — буркнув Даміан і знизив плечима.

Я не втримався — розсміявся.

— Так не можна казати, Даміан, — Арі строго, але м’яко підняла брову.

В ту ж мить у кухню влетів Оскар — наш золотистий ретривер, повністю припорошений борошном. Ідеально білий. Ідеально щасливий.

— О ні… — Арі склала руки на грудях. — Він точно розніс це по всьому будинку.

— Чш… Янголе, я зараз заберу Даміана у ванну, а ти сядь і спокійно випий каву. — я підійшов до неї ближче, обіймаючи ззаду. — Це все дрібниці.

Мої руки ковзнули на її талію, притягуючи ближче. Вона втиснулась спиною в мене, і я відчув, як затремтів її подих. Майже п’ять років шлюбу — а я все ще хотів її так само..  Ні, більше, ніж тоді, коли вперше торкнувся.

Я втиснувся губами в її шию, і вона відреагувала одразу — тіло напружилось, а пальці міцніше стиснули кружку.