Читати книгу - "Ловець снів"

Генрі зривається на біг. Піт і Джонсі не відстають, у прохолодному ранковому повітрі їхнє дихання перетворюється на білі клуби пари. Засипана глицею земля під ногами Генрі майже така ж тверда й холодна, як гранітний поріг.

Він падає на коліна біля Бобра. Сльози водночас лякають його і вселяють якесь благоговіння, тому що Бобер не просто ронить скупі чоловічі сльози, як герой фільму, котрому це дозволено, коли помирає його собака або дівчина; тут цілий Ніагарський водоспад. Під носом у нього висять дві прозорі блискучі нитки. Такого в кіно не побачиш.

— Фу, — кривиться Піт.

Генрі кидає на нього роздратований погляд, але бачить, що Піт дивиться не на Бобра, а далі, на калюжу блювотиння, над якою здіймається пара. У калюжі можна розрізнити зернятка з’їденої вчора ввечері кукурудзи (Ламар Кларендон стає пристрасним шанувальником консервованої їжі, коли доходить до куховарства в похідних умовах) і ниточки м’яса вчорашньої курки. Шлунок Генрі неприємно стискається. І щойно він починає заспокоюватися, Джонсі починає блювати. Звук схожий на гучну вологу відрижку. Його блювотні маси коричневого кольору.

— Фу! — майже кричить Піт.

А Бобер, схоже, цього не помічає.

— Генрі! — промовляє він. Очі під двома лінзами сліз здаються величезними і страшними. Вони ніби дивляться не на обличчя Генрі, а крізь нього, у потайні шпаринки за стінкою його чола.

— Бобре, все гаразд. Тобі наснився поганий сон.

— Так, поганий сон, — белькоче Джонсі, його горло все ще забите блювотинням. Він намагається прочистити його гучним риканням , яке звучить іще огидніше, ніж звуки, які він тільки-но видавав, потім низько нахиляється й харкає. Руки його впираються в штанини кальсонів, гола спина вкрита гусячою шкірою.

Бобер не звертає уваги на Джонсі й на Піта, коли той присідає поруч із ним з іншого боку і невпевнено обіймає однією рукою за плечі. Бобер дивиться тільки на Генрі.

— У нього голова відірвалася, — шепоче Бобер.

Джонсі теж стає на коліна, і тепер вони втрьох стоять навколо Бобра: Генрі та Піт із боків, Джонсі попереду. На підборідді Джонсі блищить блювота, він хоче її витерти, але Бобер бере його за руку. Хлопці сидять під кленом, і раптом вони стають єдиним цілим. Відчуття єдності швидкоплинне, але таке ж яскраве, як їхній сон. Це і є сон, але зараз ніхто з них не спить, відчуття раціональне, і вони не можуть у нього не повірити.

Тепер Бобер дивиться своїми моторошними вологими очима на Джонсі, руку якого стискає.

— Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом.

— Так, — враженим, тремтливим голосом тихо каже Джонсі. — О Господи, так і було.

— Пам’ятаєш, він говорив, що ще зустрінеться з нами, пам’ятаєш? — питає Піт. — З кожним окремо або з усіма відразу. Це він так сказав.

Генрі чує ці слова з великої відстані, тому що він повернувся в сон. Повернувся до місця події. На дні заваленого сміттям насипу, коло болота, яке утворилося через забиту водопропускну трубу. Йому знайоме це місце, воно на шосе 7, старій дорозі з Деррі до Ньюпорта. Прямо в болоті, обліплена темним брудом, горить перекинута машина. У повітрі стоїть запах бензину і палаючих покришок. Даддітс плаче. Даддітс сидить на середині засміченого спуску, притискаючи до грудей жовту валізку Скубі-Ду, і гірко ридає на все горло.

З вікна перевернутої машини стирчить рука. Тонка, нігті пофарбовані в цукерковий червоний колір. Ще двох викинуло назовні, одного майже на тридцять футів[131]. Цей лежить долілиць, але Генрі впізнає його за копицею масного світлого волосся. Це Данкен, той, який говорив: «Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете». Тільки розпрощатися з життям мусив сам Данкен.

Щось підпливає до гомілки Генрі.

— Не піднімай! — випалює Піт, але Генрі розуміє. Це коричневий замшевий черевик. Він ледве встигає це відзначити, як Бобер і Джонсі починають волати страшними злагодженими голосами. Вони стоять поруч, по кісточки в болотній твані, обидва в мисливському одязі: Джонсі в новенькій помаранчевій куртці, купленій у «Сірс»[132] спеціально для цієї поїздки (і місіс Джонсі, напевне, досі обливається сльозами, впевнена, що її син у розквіті літ загине в лісі від випадкової мисливської кулі), Бобер у потертій косусі («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці», — із захватом сказала мати Даддітса й цим завоювала вічні любов і захват Бобра) з помаранчевими хустками на рукавах. Вони не дивляться на третє тіло, яке лежить біля водійських дверей, але Генрі кидає один коротенький погляд, тому що з цим тілом щось не так, настільки моторошно й фундаментально не так, що він навіть не відразу збагнув, у чому річ. Потім зрозумів, що вище від коміра форменої шкільної куртки нічого немає. Бобер і Джонсі репетують, бо побачили те, що мало бути на цьому місці. Вони побачили голову Річі Ґренадо, яка лежить горілиць і дивиться в небо з заляпаних кров’ю заростей очерету. Генрі відразу зрозумів, що це Річі; хоч на носі в нього вже немає пластиру, це, без сумніву, той самий хлопець, який одного дня намагався нагодувати Даддітса лайном за складом братів Трекерів.

Даддс сидить на схилі і плаче, плаче, плаче, ці жалісні звуки наповнюють мозок, як гострий головний біль, і якщо вони будуть продовжуватися, то заберуть у Генрі весь глузд. Він кидає черевик і плентається навколо задньої частини палаючої автівки до Бобра і Джонсі, які стоять обійнявшись.

— Бобре! Бобре! — кричить Генрі, але поки він не підходить і не трусить гарненько друга за плече, Бобер, як загіпнотизований, дивиться на відірвану голову.

Нарешті Бобер переводить погляд на нього.

— У нього голова відірвалася, — говорить він, ніби це не очевидно. — Генрі, у нього голова …

— Забудь ти про голову, подумай про Даддітса! Чорт забирай, нехай він перестане скиглити!

— Так, — каже Піт. Він дивиться на голову Річі, бачить його останній мертвий погляд, потім відводить очі, губи його смикаються. — Від цього ж здуріти можна.

— Як крейда по дошці скрипить, — бурмоче Джонсі. Його шкіра, не прикрита новою помаранчевою курткою, зробилася жовто-сірою, як протухлий сир. — Змусь його замовкнути, Бобре.

— Е-е-е…

— Та що ти марудишся, заспівай ти йому цю довбану пісню! — кричить Генрі. Він відчуває, як між пальцями ніг сочиться гнила вода. — Колискову, кляту колискову!

Секунду Бобер ніби не розуміє, чого від нього хочуть, потім погляд його трохи прояснюється, він каже: «А!» — і йде до схилу, на якому Даддітс сидить, стискаючи свою валізку й завиваючи так