Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це не сон. Це — спогад.
Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А поки що дивізія буйної молодости. Вишикувана по–військовому, молодість пружно відбиває крок.
Це все молодь, зелен–зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української… Між тією молоддю є зовсім майже діти, і в них тремтять уста від хвилювання. А на них сиплеться дощ пелюстків, немов материне благословення, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг…
І трепеще серце від зворушення.
Це його Батьківщина! її тепло він відчуває всім своїм єством, назустріч тому теплові він випинає свої молодечі груди пружно і юно…
Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра… Барабан так гагахнув, що у вухах луснули перетинки й задзвеніли…
Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, «губернатор» Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низький панок в окулярах, в поштивій позі — не перед парадою, ні, а перед «губернатором» Вехтером, і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила, князя Галицького…
Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..
То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль–тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті… Земля гойдається, як чардак корабля… Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг, швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна–коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?
Порожнеча. Дим. Задуха.
Його покинули.
Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що він доходить вже, і залишили конати на соломі. Це думка відзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? І до кого жаль? І що значить жаль? Вони не були якоюсь споєною частиною, чи групою, чи відділом, і навіть не були близькими товаришами, — вони були випадково зігнатою гураганом купкою листу, обірваного з ріжних дерев. Листу поторощеного, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болоті, в бруді, в крові. Гураган дмухнув — і лист покотився далі, погнав несамовито, хто куди потрапив, наосліп. А він зачепився, але й його–от подув гурагану зриває знову, віддирає від землі, щоб котити далі, такого ж поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.
З темряви, з буро–сивої димової імли почувся стогін а чи хрип.
О, хтось є!
— Галло!..
Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стіни, в купу брухту. А біля того брухту лежить ще один такий, як і він. Власне, рештки такого… При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого побачив людину, перебиту навпіл, — половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі. Голова пускає ротом криваві, чорні бульби й дивиться вгору викоченими білками очей… Це видно так чітко–чітко.
По обличчю тріпотить, немов павутиння, тріпотить, завмираючи, корч — то життя утікає швиденько, вириваючись з пошматованих решток… Це ж звідси було чути стогін і хрип. Це ж він зітхнув востаннє.
В рештках людини Петро впізнав юнака, що його товариші принесли були разом на руках в цю хату, бо він був тяжко поранений в живіт, і поклали отут на долівці. Смерть удруге знайшла його тут…
Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як і він, в блакитну одежу, і поволі до нього прокрадався страх, — він дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всі деталі цих решток. Так ніби хтось зумисне освітив їх йому якимось таємничим, потойбічним світлом, щоб він бачив, щоб він роздивився й запам'ятав усе до дрібниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! І це грізне попередження! Тільки ж навіщо йому зайві попередження! Скільки можна? Було їх багато, і тепер вже вони ні до чого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла…
Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потім опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько–низько та й поцілував те пасемко… Він зробив це машинально. Ніби з рідним братом прощався, — йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі, й вже один з них мертвий… Поцілувавши, не кваплячись звівся… Обличчя заворушилося — по ньому пішли світляні плями. Петро підвів голову вгору й зрозумів нарешті, що то за містика й звідки вона: стеля й цілий ріг хати винесені геть недавнім вибухом, і там, у чорному небі, стоїть сліпуче «панікадило» — гроно освітлюваних ракет на парашуті. «Панікадило» помаленьку пливе й обертається, зношене рухом повітря. Десь гуготить земля й стоїть море клекоту…
Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потім поправив ганчір'я на своїй голові, намотане й зашкарубле, вернувся на місце, знайшов свого панцерфавства й «ем–пі», подумав… Хотів панцерфавста лишити, але в мізку гостро зринув мотив, чому саме він взяв його, — до «ем–пі» забракло набоїв, лишилося всього з півмагазина, тоді він прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. Він не з тих, що йдуть назустріч загибелі з голими руками, пасивні й безборонні. Він з тих, що їх надія гріє й живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.
