Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

РОЗДІЛ IX

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — гукав Дік, дзенькаючи острогами по всьому Великому Будинку і шукаючи його маленьку господиню.

Нарешті він став перед дверима, що вели до Полиного крила будинку. Двері були без клямки — просто великий дерев’яний прямокутник у обшитій деревом стіні. Але Дік, знавши секрета, натиснув сховану пружину, і двері самі розчинилися.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — знову гукнув він і рушив коридором.

Він зазирнув до ванної з заглибленим у підлогу, на римський взір, басейном, до якого вели мармурові приступки, і до Полиної гардеробної, і до туалетної кімнати — Поли не було піде. Широкими короткими сходами він піднявся до «Джульєттиної вежі», як називала Пола кімнату, де вона любила сидіти на дивані у віконній ніші, і хоч не застав її там, серце йому аж тьохнуло з утіхи, коли вгледів цілу виставку легеньких, прозорих речей жіночого туалету — їх, за свосю звичкою, розкидала Пола, щоб помилуватися. На мить він зупинився перед мольбертом, стримав свій поклик і засміявся схвально, побачивши там вельми влучно накреслене кількома лініями незграбне, маслакувате лошатко-сисунця, що розпачливо іржало, кличучи матку.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — закричав вів знову, простуючи до веранди-спальні; але й там застав тільки соромливу тридцятирічну китаянку зі стурбованим обличчям, що вкрай збентежепо усміхнулась хазяїнові.

То була Полина покоївка, Ой-Ой, — так прозвав її Дік багато років передніше, бо тонкі брови в неї були завжди тривожно насуплені, наче вона зараз вигукне: «Ой-ой!» Дік найняв її прислуговувати Полі ще зовсім дівчиськом у одному рибальському селищі над Жовтим морем; її мати, повдовівши, заробляла там щонайбільше чотири долари за цілий рік плетінням мереж для рибалок. Дік з Полою тоді плавали на трищогловій шхуні «Все покинь», і на ній-таки А-Гей, кают-юнга, почав виказувати кмітливість, що з часом піднесла його до високого становища доморядника Великого Будинку.

— Де твоя пані, Ой-Ой? — спитав Дік.

Покоївка знітилась, умліваючи з ніяковості.

Дік стояв і чекав відповіді.

— Мабуть, вона з паннами… Я не знаю… — нарешті прожебоніла Ой-Ой.

Зглянувшись на неї, Дік повернувся й вийшов.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — знову закричав він уже під брамою, і ту саму мить із бузкових живоплотів, завертаючи до брами, викотилось авто.

— А я звідки знаю! — відповів з машини високий білявий чоловік у світлому літньому костюмі, і за мить Дік Форест уже тиснув руку Івенові Грейму.

А-Гов і О-Го понесли в дім валізи, а гостя господар сам повів до його покоїв у дозорній вежі.

— Доведеться тобі принатурюватись до наших звичаїв, — пояснював Дік дорогою. — Господарство у нас іде точно, як годинник, і челядь вишколена так, що диво, але собі ми дозволяємо всілякі вільнощі. Якби ти приїхав на дві хвилини пізніше, тебе б ніхто не зустрів, крім отих двох китайців. Я саме збирався проїхатись верхи, а Пола— цебто моя дружина — десь запропала.

На зріст Грейм був майже однаковий з Форестом, хіба на дюйм вищий, зате не такий широкий у плечах та огрудді. Обидва мали на лиці однакову бронзову засмагу від сонця й вітру, однакові сірі очі з чистими білками, і тільки чубом Грейм був світліший. Риси Греймового обличчя були дрібку масивніші, очі трошечки більші, однак те приховували важкі повіки. Ніс видавався ледь-ледь більший і рівніший, ніж у Діка, а губи ледь-ледь повніші й червоніші, ледь-ледь вибагливіше вигнуті.

Чуб Форестів був темно-русявий, а Греймів давав на здогад, що був би шовковисто-золотавий, якби не споловів на сонці, мов солома. Вилиці обидва мали випнуті, однак щоки у Фореста западали дужче. Носи в обох були з широкими, рухливими ніздрями, а уста, прегарно окреслені, справляли враження якоїсь дівочої ніжності й чистоти, хоч відчувалося, що вони можуть стискатися твердо й суворо, як і пасувало до крутих, нероздвоєних підборіддів.

Проте на дюйм вищий зріст і на дюйм вужчі плечі давали Івенові Грейму зграбність будови й постави, якої трохи бракувало Дікові. Водночас тією різницею в статурі кожен з них вигідно відтінював другого. Грейм був легкий, світлий, чимсь невловно схожий на казкового принца. Зате Форест здавався створінням сильнішим, грізнішим, небезпечнішим для інших і міцніше вчепленим у життя.

Форест мигцем зиркнув на ручного годинника і тим швидким поглядом, не спинивши його, не придивлявшись, прочитав на циферблаті час.

— Одинадцята тридцять, — сказав він. — Їдьмо зараз зі мною, Грейме. Однаково обід у нас аж о пів на першу.

Я саме відсилаю партію бичків, триста голів, і, відверто кажучи, щиро пишаюся ними. Тобі варт їх побачити. Перевдягатися не треба. О-Го, принеси котрі-небудь мої краги.

А ти, А-Гей, піди скажи, хай осідлають Альтадену. Яке ти хочеш сідло, Грейме?

— Та яке-небудь.

— А все ж? — допитувався Дік. — Англійське? Австралійське? Маклеленівське? Мексиканське?

— Маклеленівське, коли це без мороки, — здався Грейм.

Спинивши коней край дороги, вони проводили очима череду, що вирушала в далеку подорож до Чілі, аж поки останні бички сховались за поворотом.

— Тепер я бачу, що ти тут робиш… Справді велико діло, — сказав Грейм, і очі йому блищали. — Я сам трохи бавився худобою, ще юнаком, у Аргентині. Якби мені тоді таких, як оці, на розвід, то, може, не був би я тепер злидень.

— Але ж це було ще до люцерни й артезіанських колодязів, — відказав Дік, ніби виправдовуючи його. — Не наспів ще час для шортгорнів. Посухи могла пережити тільки дрібна порода. А в неї багато витривалості, та мало м’яса. Та й рефрижераторних пароплавів тоді ще не винайшли. А це ж вони зробили революцію в тамтешньому скотарстві.

— І сам я ще хлопчисько був, — додав Грейм. — А втім, це нічого не значить. Там був один молодий німець, що вчепивсь у це діло тоді, як і я, і капіталу мав у десять разів менше. То він крізь усе перебився, крізь усі сутуги, всі посухи. А тепер має кілька мільйонів.

Вони повернули до Великого Будинку. Дік знову зиркнув на годинника.

— Часу ще досить, — запевнив він гостя. — Я дуже радий, що ти побачив цих річників. А знаєш, чого той німець вистояв? Бо мусив. А ти мав батькові гроші, тобі не страшно було