Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Знаєш, це для полиць у глибині кабінету; я хочу, щоб ці вази весь час були в мене перед очима, коли я сидітиму за столом. Мені хочеться чогось старовинного, в грецькому стилі.

Він дивився зразки, вимагав, щоб принесли інші, вертався до перших. Нарешті вибрав і, заплативши, зажадав, щоб їх надіслали негайно.

— Я вертаюсь у Париж через кілька днів, — сказав він.

Вони поїхали назад, але біля затоки раптом повіяло холодним вітром десь із глибини долини, і Форестьє закашлявся.

Спочатку це був зовсім невеличкий напад, але він чимраз посилювався, кашель став безугавним, далі перейшов у якесь гикання, хрип.

Форестьє задихався, а коли хотів дихнути, кашель раз у раз роздирав йому горло, вихоплюючись з глибини грудей. Ніщо не заспокоювало його, ніщо не допомагало, Довелось перенести хворого на руках із ландо до спальні, і Дюруа, що тримав його за ноги, відчував їх конвульсійні рухи при кожній спазмі легенів.

Але й у теплому ліжку напад не припинився; він тривав до півночі; тільки наркотики притишили нарешті ці передсмертні спазми. І хворий до світанку просидів у ліжку, не склеплюючи очей.

Уранці Форестьє насамперед звелів, щоб покликали перукаря, бо він звик голитися щоранку. Він підвівся зараді цього, але мусив відразу ж знову лягти і почав дихати так уривчасто, важко й болісно, що пані Форестьє, злякавшись наказала збудити Дюруа, який тільки-но ліг спати, і попросила його піти по лікаря.

Дюруа незабаром привів доктора Гаво, який прописав ліки й дав кілька порад; проте, коли журналіст, проводячі Гаво, спитав його думку, той відповів:

— Це агонія. Завтра вранці він помре. Попередьте цю нещасну жінку і пошліть по священика. Мені тут більше нема чого робити. Проте я завжди до ваших послуг.

Дюруа попросив покликати пані Форестьє й сказав:

— Він помирає. Лікар радить послати по священика. Ви не проти?

Вона довго мовчала. Потім мовила поволі, зваживши все:

— Так, це буде краще… безперечно… Я його приготуйю скажу, що кюре хоче його бачити… Скажу що-небудь, зрештою. А ви, будь ласка, підіть і приведіть священика, першого-ліпшого парафіяльного священика. Візьміть такого, що не завдав би нам надто багато клопоту. Постарайтесь, щоб він задовольнився самою лише сповіддю і не турбував нас усім іншим.

Дюруа привів старого лагідного священика, який одразу зрозумів ситуацію. Коли він увійшов до вмирущого, пані Форестьє вийшла й сіла поруч з Дюруа в сусідній кімнаті.

— Це його страшенно вразило, — сказала вона. — Коли я заговорила про священика, його обличчя набрало жахливого виразу, немов… він відчув… відчув… якийсь подих… Він догадався, що це кінець і що лишились лічені години…

Вона була дуже бліда.

— Ніколи не забуду виразу його обличчя, — вела вона далі.— Він, безперечно, побачив у ту мить смерть. Він побачив її…

Вони чули, як священик, що розмовляв досить голосно, бо був глухуватий, сказав:

— Та ні, ні, вам зовсім не так уже погано. Ви хворі, проте нема ніякої небезпеки. А доказ цього — в тому, що я прийшов як друг, як сусід.

Вони не чули того, що відповів Форестьє.

— Ні, причащати я вас не буду, — провадив священик. — Ми поговоримо про це, коли вам буде краще. А якщо ви хочете скористатися з мого візиту, щоб приміром, висповідатись, то я буду дуже радий. Адже я пастир і при всякій нагоді намагаюсь наставляти моїх овець на путь істини.

Потім запала довга тиша. Це, напевно, Форестьє казав щось своїм глухим і безбарвним голосом.

Рантом священик промовив уже іншим тоном, тим тоном, яким правлять службу коло вівтаря:

— Милосердя Боже безмежне, прочитайте  Confiteor [14], сину мій. Ви його, можливо, забули, я допоможу вам. Повторюйте за мною:

— Credo in Deum omnipotentem, castissimum Deiparae [15]

Час од часу священик спинявся, щоб вмирущий міг повторювати за ним. Потім сказав:

— Тепер сповідайтесь.

Молода жінка й Дюруа не ворушились, охоплені якимсь дивним хвилюванням, змучені тоскним чеканням.

Форестьє щось прошепотів. Священик перепитав:

— У вас були угоди з совістю… які саме, сину мій?

Пані Форестьє підвелась і сказала:

— Ходімо в сад. Не слід слухати його таємниць.

І вони пішли й сіли на лавці перед ганком, під квітучим кущем троянд, позад клумби гвоздик, що розливали в чистому повітрі свої міцні й ніжні пахощі.

Помовчавши трохи, Дюруа спитав:

— Чи довго доведеться чекати вас у Парижі?

— О ні,— відповіла вона. — Я повернусь, як тільки все буде скінчено.

— Днів через десять?

— Так, найбільше.

— То в нього нема жодного родича? — питав далі Дюруа

— Жодного, крім двоюрідних, його батьки померли, коли він був іще зовсім молодий.

Вони задивились на метелика, що брав собі пожиток на гвоздиках, перелітаючи з квітки на квітку; його крильця швидко тріпотіли під час льоту і повільно гойдались навіть тоді, коли він сидів на квітці.

Вони довго мовчали.

Слуга прийшов сповістити їх, що «пан кюре кінчив». І вони пішли разом нагору.

Форестьє, здавалось, ще більше схуд від учорашнього дня.

Священик тримав його за руку.

— До побачення, сину мій, я зайду ще завтра вранці,— мовив він.

І він пішов.

Форестьє, який так само задихався, спробував підвести руки до своєї дружини і пробелькотів:

— Рятуй мене, рятуй мене… люба… Я не хочу вмирати... я не хочу вмирати… О, рятуй мене… Скажіть, що треба робити, підіть до лікаря… Я вип’ю все, що треба… Я не хочу… я не хочу…

Він плакав. Великі сльози котилися з його очей по запалих щоках. А кутики висохлих губ кривились, як у малої скривдженої дитини.

Потім його руки впали і почали невпинно, поволі й одноманітно ворушитись, немов шукаючи чогось на ковдрі.

Дружина його, теж заплакавши, прошепотіла:

— Та ні, це нічого. Це звичайний напад, завтра тобі буде краще, ти втомився вчора на прогулянці.

Форестьє дихав хапливіше, ніж захеканий від бігу собака, і так тихо, що його ледве було чути. Він без упину повторював:

— Я не хочу вмирати! О Боже мій… Боже мій… Боже мій!., що зі мною буде? Я більше нічого не побачу… нічого… ніколи… О Боже мій!

Він дивився перед себе на щось невидиме для інших, на щось гидке, що відбивалось у його зляканих, застиглих очах. І ні на мить не вщухав цей страшний, невпинний рух пальців по ковдрі.

Зненацька все тіло його судомно здригнулося, і він прошепотів:

— На кладовище… мене… Боже мій!..

І замовк. Лежав нерухомо,