Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Ця парочка відвідувачів чомусь не припала до вподоби швейцару-мізантропу.

— У нас лише на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, наче міллю поточених сивих брів.

— Любий мій, — деренчав цибатий, блискаючи оком через розбите пенсне, — а звідки ж вам відомо, що її в мене нема? Ви робите висновок з одягу? Ніколи не чиніть так, найдорожчий охороннику! Ви можете помилитися, і до того ж вельми тяжко. Перечитайте ще раз хоча б історію славетного каліфа Гарун-аль-Рашида. Але зараз, відкидаючи цю історію тимчасово вбік, я хочу сказати вам, що я наскаржуся на вас завідувачу і понарозказую йому про вас такі речі, що не довелось би вам покинути ваш пост між сяючих дзеркальних дверей.

— У мене, може, повен примус валюти, — запально встряв у розмову і котоподібний товстун, що так і пхався у крамницю.

Ззаду напирала і вже сердилася публіка. З ненавистю та сумнівом зорячи на дивоглядну парочку, швейцар відсторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинились у крамниці. Тут вони насамперед розгледілись, і потім дзвінким голосом, чутним по найдальших кутках, Коров’єв оголосив:

— Чудова крамниця! Вельми і вельми добра крамниця!

Публіка від прилавків озирнулася і чомусь з подивом дивилася на балакуна, хоча хвалити крамницю в того були всі підстави.

Сотні сувоїв ситцю найбагатших малюнків видно було в секторах полиць. За ними громадилися міткалі, шифони і сукна фрачні. В перспективу відходили цілі стоси взуттєвих коробок, і кілька громадянок сиділи на низеньких ослінчиках, маючи праву ногу в старій, пошарпаній туфлі, а ліву — в новій сяючій моделі, котрою вони і тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за поворотом співали і грали патефони.

Але, минаючи всі ці принади, Коров’єв і Бегемот попрямували просто до межі гастрономічного і кондитерського відділів. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках і беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділі.

Низенький, цілковито квадратовий чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новісінькому капелюсі, не пожмаканому і без плям від поту на стрічці, у бузковому пальті, лайкових рудих рукавичках, стояв коло прилавка і щось владно белькотів. Продавець у чистому білому халаті та синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гострющим ножем, дуже подібним до ножа, вкраденого Левієм Матвієм, він знімав з рожевої, такої масної, що з неї аж капало, лососини її схожу на зміїну із сріблястим вилиском шкіру.

— І цей відділ пречудовий, — урочисто визнав Коров’єв, — та й іноземець симпатичний, — він доброзичливо показав пальцем на бузкову спину,

— Ні, Фаготе, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, друзяко, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, по-моєму.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо не міг же чужоземець зрозуміти те, що говорили по-російськи Коров’єв і його супутник.

— Кароші? — строго запитував бузковий покупець.

— Люксусова, — відповідав продавець, кокетливо копирсаючи гостряком ножа під шкірою.

— Кароші лублю, плохі — нет, — суворо говорив чужоземець.

— Аякже! — захоплено відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від чужоземця з його лососиною до краю кондитерського прилавка.

— Спека сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької, червонощокої продавщиці, та не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почім мандарини? — довідався тоді в неї

Коров’єв.

— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавщиця.

— Все кусається, — зітхнувши, докинув Коров’єв, — ох, ох… — Він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свій примус під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді й, відразу зі шкурою глитнувши його, взявся за другий.

Продавщицю опосів смертельний жах.

— Ви збожеволіли! — загорлала вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чек давайте! Чек! — і вона упустила щипці для цукерок.

— Серденько, любонько, красунечко, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавщиці, — не при валюті ми сьогодні… ну, що робитимеш! Але, клянусь вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо все чистоганом. Ми тут недалечко, на Садовій, де пожежа…

Бегемот, заковтнувши третій мандарин, сунув лапу в мудровану споруду з шоколадних плиток, висмикнув одну нижню, від чого, безперечно, все обвалилось, і глитнув її разом з золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком наче закам’яніли зі своїми ножами, бузковий чужоземець повернувся до грабіжників, і вмить вийшло на яв, що Бегемот помилився: у бузкового не бракувало чогось на обличчі, а навпаки, швидше було зайве — обвислі щоки і метушні очі.

Зовсім зжовкнувши, продавщиця тоскно прокричала на всю крамницю:

— Павлосич! Павлосич!

Публіка від ситцевого прилавка потяглася на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських зваб і запустив лапу в бочку з написом «Оселедець керченський добірний», витягнув двійко оселедчиків і поглитав їх, виплюнувши хвости.

— Павлосич! — повторився відчайдушний зойк від прилавка кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець у еспаньйолці:

— Так що ж це ти робиш, гадино?!

Павло Йосипович уже швидкував до місця подій. Це був показний мужчина в білому чистому халаті, як хірург, і з олівцем, закладеним у кишеньку. Павло Йосипович, певне, був досвідченим чоловіком. Забачивши в роті Бегемотовому хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, все до кінця збагнув і, не вдаючись в жодні сперечки з нахабами, махнув удалину рукою, скомандувавши:

— Сюрчи!

На ріг Смоленського вилетів через дзеркальні двері швейцар і зайшовся лиховісним сюрчанням. Публіка почала оточувати негідників, і тут почав діяти Коров’єв.

— Громадяни! — тремким високим голосом прокричав він. — Що ж це діється? Га? Дозвольте вас про це попитати! Бідна людина, — Коров’єв додав тремтіння у свій голос і показав на Бегемота, який негайно скорчив плаксиву фізіономію, — бідна людина весь день лагодить примуси, він зголоднів… а звідки ж йому взяти валюти?

Павло Йосипович, звичайно стриманий та спокійний, крикнув на це суворо:

— Ти це облиш! — і махнув удалину вже нетерпляче.

Тоді сюрчання коло дверей розляглося настійніше.

Але Коров’єв, не нітячись від виступу Павла Йосиповича, продовжував:

— Звідки? — ставлю до всіх питання! Він змучений голодом та спрагою! Йому жарко. Ну, взяв на пробу горопаха мандарин. І вся то ціна тому мандаринові три копійки. І ось вони вже витьохкують, як солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від справ. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв показав на бузкового товстуна, від чого на обличчі останнього виобразилася велика тривога. — Хто він такий? Га? Звідки він приїхав? Для чого? Потрібний він нам, чи що? Запрошували ми його, чи що? Певно, — саркастично кривлячи рот, на повен голос волав колишній регент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, від лососини весь розбух, він весь набитий валютою, а нашому, рідному?! Гірко мені! Гірко!