Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бі високо виплигнула з води й упала обіч човна, щоб оббризкати Севіллу.
— Вгамуйся, Бі! — крикнула Арлетта. — Тут холодно, щоб гратися.
— Я чую, — промовила Бі сміючись. — Ма говорить про Фа, Ма не говорить про Бі.
— Я люблю тебе, Бі, — сказала Арлетта.
— Ма забуває Бі, — сказала Бі, й у світлі ліхтаря лукавий вогник блимнув у очах дельфінки.
Фа не казав більше нічого. Поклавши голову на валок човна, він примружив очі, блаженно відчуваючи дотик Арлеттиної руки.
— Бі, — сказав Севілла, — поясни мені. Ти не забула мову людей?
— Коли ніхто не слухав, ми з Фа розмовляли. Ми не хочемо забувати.
— Чому? Адже ви не хотіли більше розмовляти з людьми.
— Щоб зберегти. А також, — одразу ж докинула вона, — щоб навчити дітей.
Севілла обережно дістав із кишені піджака крихітний магнітофон на батарейках, з’єднав контакти й вийняв мікрофон. Дивна логіка. Людина — істота погана, але її мова лишається доброю, коли не використовувати її для спілкування з людьми: надбання, що має цілком зрозумілу цінність, річ, яку слід зберегти й навіть передати нащадкам, своєрідна соціальна перевага, якою, до речі, Бі хвалилася вчора перед Дезі.
— Бі, — озвався Севілла, — ти любиш На й Ма?
— Так.
— А інших людей?
— Ні. Інші люди недобрі.
— Чому? Що вони зробили? — запитав він, нахиляючись до Бі.
— Вони брешуть. Вони вбивають.
«Чудове резюме, — подумав Севілла. — Вся історія людства в чотирьох словах. Від початку виникнення до 1973 року. До дня; коли людство, наче клоун, схопило себе самого за горло й задушило».
— Як вони брешуть? — запитав Севілла. Фа обернув голову й подивився.
— Спочатку з Ба це було розважливо. Але після літака вони брешуть, вони брешуть. Навіть нас вони намагалися вбити.
— Поясни, Бі, — просив Севілла.
— Ні, я! — збуджено втрутився Фа. — Спочатку разом з Ба, до літака, вони вдягають на нас паски. На пасках — міна. Вони показують старий порожній корабель, далеко, дуже далеко. Ми пливемо, ми пливемо. Біля корабля ми пірнаємо, йдемо під самісіньке дно, обертаємося на бік, міна йде на корабель.
— Почекай, Фа, не так швидко. Доторкнувшись до корабля, міна вивільняється від пасків і прилипає до корабля?
— Так.
— Як вона прилипає?
— Як черепашка до скелі.
— А ти, що потім ти робиш?
— Я пливу. Далеко-далеко.
— Я також, — сказала Бі. — В мене теж паски й міна. Моя міна також іде на корабель. Я також пливу з Фа.
Бі засміялася.
— Чому ти смієшся?
— Спочатку Ба каже: Бі пливе покласти міну. Але я кажу — ні. Я кажу: разом з Фа або я не попливу. Тоді Фа сам, каже Ба. Разом з Бі, або я не попливу, каже Фа. Люди дуже гніваються. Вони кажуть: Бі в один басейн, Фа в інший. Тоді я не їм більше. І Фа також. Днів два, й люди здаються.
— Фа, — сказав Севілла, — в яке місце на дні корабля ти кладеш міну?
— Посередині.
— А ти, Бі?
— Посередині. Поряд з міною Фа.
Очевидно, друга міна — холоста. Вона потрібна була лише для того, щоб удовольнити бажання дельфінів не розлучатися.
— А потім? — спитав Севілла.
— Ми пливемо й пливемо. А корабель робить «бух»! Дуже гучно, як учора вночі. Наступного дня Ба каже: ви бачите корабель, наздоженіть його. А корабель пливе швидко, але Бі і я, ми наздоганяємо його, прикладаємо міну й повертаємося.
– І корабель вибухає?
— Ні, коли ми наздоганяємо, ні.
— Чому, як ти думаєш?
— Бо на ньому є люди!
— А потім що ще?
— Щодня, — сказала Бі, — влаштовують перегонки між човном з двома моторами й нами.
— Якими двома моторами? Які ти бачиш позаду човнів?
— Так. Це кумедно.
— Чому?
— Човен пливе швидко, швидше, ніж усі кораблі. Фа урочисто докинув:
— Але ми перемагаємо.
— Ви довгий шлях долаєте?
— Залежно коли. Інколи довгий, іноді половину довгого, або довгий і половина, або двічі довгий. Але ми перемагаємо. Люди на човні дуже вдоволені. Вони кричать. Вони свистять.
— Наступного дня, — каже Бі, — підводний човен. Нас бере підводний човен, везе в море, далеко від берегів, і відпускає нас. Ба каже: пливіть годину в південному напрямку, а потім повертайтеся на човен.
— Як ви дізнаєтеся, що ви пропливли годину?
— Ми знаємо, ми вивчили. Половина довгого шляху — півгодини. Довгий шлях — година. Вдвічі довгий шлях — дві години.
— Ви не помиляєтеся?
— Ні.
– І ви знаходите підводного човна?
— Завжди.
— Яким чином?
Фа сказав:
— Ба теж хоче знати як. Але ми не дуже добре знаємо, ми куштуємо воду.
– І в напрямку, в який рухається підводний човен, у води інший смак?
— Так.
– Іноді, — сказав Фа, — нам наказують шукати не підводний човен, а базу. Це тяжче.
— Чому?
— Треба добре знати береги навколо бази.
— Коли ти не бачиш землі, як ти дізнаєшся, де вона?
— За смаком води.
— А коли ти бачиш землю, що ти робиш, аби розшукати базу?
— Мені допомагає сонар. А ближче — очі.
На першому місці — смак. Потім — вухо. Потім — око. Воно посідає останнє місце, від нього найменше користі.
— А вночі ти також знаходиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тварина, обдарована розумом», після закриття браузера.