Читати книгу - "Вогняна зима"

— Хто в тебе наші?

Тепер настала черга Сірого крутити пальцем біля скроні у відповідь Гопові.

— Точно не менти. Ти за мене, я за тебе, кожен — сам за себе. Для того «калаші» з пестиками роздають, аби ми могли себе захистити. Думаєш, нас хтось боронитиме? Вони дочекаються сигналу й почнуть зачистку. Широким фронтом, ясно тобі? Ми чогось не знаємо, пацани…

— Ми нічого не знаємо, — кинув Гоша Лисий.

— О, точно! — погодився Олег. — Одне ясно: весь бардак треба згортати. Думаю, за добу на Майдані нікого не буде. Хай за дві, але не більше. Тільки я ставлю на одну.

— Чому?

— Тому, Хряпо, що майдаунам ще не показували зубів. Із ними гралися, усе дозволяли. Тому стоять собі, ні кроку назад. Побачать, як їм серйозно дають здачі, згорнуться, зуб даю. Самі розбіжаться. Інакше, повторюю, нікого б не озброїли.

— Хіба в ментів нема автоматів?

— Ти, Гопе, дурніший, ніж я думав.

— Чого ти стартуєш!

— Ніхто не стартує, — Сірий поволі втрачав терпець. — Уяви, що почнеться, коли на Майдан піде озброєна міліція? Вонятиме на весь світ! А так їм поки натякають: зливайте воду, коротше, бо ще гірше буде.

— У чому натяк, Сірий? Такий тонкий, типу, що я його не бачу?

Сірий укотре зітхнув.

— Пояснюю для тих, хто в танку, Хряпо. Натяк — у тому, що на руках у людей вогнепальна зброя, вони шмаляють, куди хочуть, а менти спокійно дивляться й не втручаються. Якщо проковтнуть тут, не зроблять висновків — ми з тобою, з усіма вами, отак, як є, підемо до них на Майдан. І знову втручатися ніхто не стане. Стінка на стінку ми їх покладемо, хіба ні?

— Ага.

Хряпа відповідав без потрібної в таких випадках упевненості. Сірий же пишався сам собою. Власна теорія, озвучена пацанам, перетворювала його у власних очах на неабиякого стратега, ледь не полководця. Єдине, про що промовчав: уже завтра, якщо справдиться його прогноз, їм перестануть платити.

Після недавнього скандалу з Буряком гроші все ж віддали. Хай дві третини від заборгованої суми, та це краще, ніж нічого. Після того старший далі спілкувався з ними, ніби нічого не сталося. Та Денисові стосунки не лише з командою Сірого, а й з іншими групами натягнулися, аж дзвеніли, і одного ранку пачку купюр Олегові видав уже інший. Раніше його бачили в парку та на мітингах, керував колонами, давав інструкції, розводив групи по точках. На відміну від Буряка та інших старших, цей постійно носив смугасту чорно-оранжеву стрічку. Коли — зав’язував бантиком, та частіше вона просто висіла на такий самий манер, як ті, хто з Майдану, припасовували собі жовто-блакитну символіку.

Звали його Прохор. Ім’я це, прізвисько чи позивний, Сірий не мав зеленого поняття. І його це мало хвилювало, аби лиш вчасно засилав бабки.

Без грошей, на суху, команда вже кілька разів ризикувала розпастися.

…Вони б ще говорили, точніше, товкли б воду в ступі. Та враз поруч виріс Прохор, діловий, зосереджений, відкликав Олега, дав коротке та зрозуміле розпорядження.

За півгодини кожен отримав замашну бейсбольну битку, кастет або ніж. Навіть ті, у кого кастет завжди був при собі, і до таких належав Гоп, озброїлися ще. Тримаючи по одному в кожній руці, боєць відразу почав позувати перед камерами в телефонах, фотографуючись у позах, ніби тримає в кожній руці по пістолету й готується стріляти з двох, по-македонськи. При цьому кривив пику так, ніби збирався налякати ворога одним своїм виглядом.

Гоші Лисому, як і більшості, перепала битка. Та Сірий звернув увагу на те, що проходило повз нього раніше — той сприймав її не як озброєння, а ніби іграшку. Тримав незграбно, невміло, невпевнено. Не боєць, точніше — не вуличний боєць, у цьому Олег не мав сумніву, відколи познайомився з Лисенком ближче. Проте аж тепер дійшло, наскільки Гоша тут і зараз може бути зайвим. І мимоволі озирнувся, ніби можна було вирізнити в накрученому, наелектризованому натовпі таких самих.

Натомість побачив, як у спорожнілі намети затікають строкатими струмочками бійці «Беркуту». У шоломах, у повній бойовій готовності.

Засідка.

Більше жодних сумнівів.

Ніхто не розійдеться. Або — або.

Стиснувши битку в руці, Сірий знову глянув на свою команду. Хоча віднині, відчувалося, уже нема десятників, сотників, поділу на групи, ланки, загони, колони. Усі, хто був у Маріїнському раніше й кого привезли сюди тепер, творили собою одну велику команду. Єдиний організм, де всі діють