Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я пригадала значення слова «Патрія», вивчене ще в Дарвенхарді. Тоді я вважала те слово звичайним, бо воно нічого для мене не важило.

А тепер? Я не знала.

«Патрія» означало «Батьківщина».

Ханна не була б Ханною, якби робила все так, як нормальна людина. Напевне, якщо не кожен, то принаймні більшість, вирісши в рабстві і пізнавши на власній шкурі всі незгоди і болі зростання поміж недругів, ухопився б за знання про велич землі, з якої походить.

Але не я. Я злякалась і постаралась не згадувати про те, що дізналась. Про дівчинку. Зараз мені було достатньо, що вона жива і неушкоджена, а більшого я для неї зробити не зможу. І навряд чи вже захочу після всього. Чи шкодувала я за своїм милосердям? Ні. Але на цьому зупиняюсь. А ще… Постаралась не згадувати про Патрію. Усе моє життя та частина однієї великої імперії називалась Метейським краєм. І хай так і буде.

Безстрашна Ханна. Та, що зайшла з простромленою ногою в найвищу військову школу Циркути. Та, що до поламаних ребер билась за подругу із сильнішим. Та, що… що…

Що насправді більше не має батьківщини, бо присягнула великій нездоланній імперії белатів. Пора облишити нерозвинуті зачатки героїзму.

Тижні подорожі мали закінчитись у найпівденнішому селі Метейського краю — Барговому. Воно пролягало всього на відстані сорока кілометрів від того місця, де я народилась, хоч я й ніколи не заїжджала так далеко, коли була метейкою. Я прямувала до Баргового і намагалась впізнати бодай щось, хоча б якесь місце з минулого — і не могла. Сім з половиною років стерли ті місця з пам’яті, якщо вони там і були раніше.

Але я впізнавала не щось окреме, ні — я згадувала метейські ліси. Трави, які росли тільки тут, та ще дерева — височенні, як на Циркуту. Більше в жодній з її частин не було таких високих дерев. Як не було і вовків зростом з людину — а про одного з них я все ж пам’ятала. Як той зашкодив дарвенхардцю з нашого села.

Я не боялась ні того вовка, ні інших, схожих на них. Десь потай в душі я сподівалась на зустріч з ними. Навіщо? Мабуть, аби перевірити, чи досконалий лук у моїх руках з тою самою легкістю скуштує крові тварин, що й людської.

Чотири тижні їхала з Орієна до Баргового — і той час став першим у моєму житті, коли я була справді сама. Засинала і прокидалась лише в товаристві вірного коня Зозулина — чорного стрункого дарвенхардського жеребця, подарованого мені на третьому році навчання Ярим. Часом доводилось заїжджати до містечок і селищ, аби поповнити запаси їжі та помитись, але ті дні минали, мов у тумані. До товариства людей я почувала глибоку байдужість. За всі дні мандрівки я зустріла чотирьох дарвенхардців — і хіба з ними я ще почувалась більш-менш звично. Решта людей видавались мені надто повільними і водночас надто суєтними, вони дуже галасували і повсякчас супроводжували мене полохливими поглядами. Можливо, я запишалась би з того, що мені гарніше сидіти і спостерігати, мовчати і слухати тишу, яка могла сказати дуже і дуже багато, що мені легше читати їхні думки за виразами облич, жестами, поглядами, нервовими зітханнями, краплинами поту на скронях та тремтливими руками, аніж слухати слова. Можливо, я запишалась би, якби не було так байдуже до них усіх. Якби вони не стали раптом такими однаковими і нецікавими. Навіть сервуси, за рідкісним винятком. Часом траплялись такі, що вставали струнко при моїй появі тому, що були зобов’язані, а не через страх чи улесливість. Я це відчувала, і тільки це мені ще подобалось.

Щодня ставало холодніше, іноді лив дощ. Три дні я змарнувала на північному кордоні Метейського краю — якраз почалась злива, і міст, через який нам із Зозулином треба було перебратись, знесло рікою, яка вийшла з берегів. Усе навколо затопило болотом. Довелось чекати, коли стане бодай трохи видно дороги і полагодять переправу.

Потім, десь за тиждень, у повітрі запахло морозом. Болота попідмерзали.

Якось задрімала аж перед світанком, а коли прокинулась — навколо залягла разюча біль, вкривши поля та ліс, що виднівся вдалині, перетворивши світ на суцільне снігове покривало. Мій кінь спав і довкола нас не було жодного недоліку на сніговому покрові — просто тому, що ми були на цьому краю світу цілком самі. Снігу було багато, але я спала так міцно, що навіть не відчула, коли він падав — і вся була так само вкрита білим пухом. Коли заморгала, сніжинки посипались з повік.

Я сіла і потягнулась. Скинула ковдру, якою накривалась поверх плаща. Мені було зовсім не холодно — не тому, що одягнена була тепло, просто Дарвенхард відучив мене мерзнути.

Небо над головою було ясно-блакитним і таким чистим, що, здавалось, сніг, коли падав на землю, помив його від хмарок. Ні вітерцю. Ні поруху.

Білий-білий світ. І сонце стоїть якраз посередині неба — ідеальний полудень. Стоїть сонце, та не гріє. Світить яскраво-яскраво, аж очам боляче.

Дивно, що я проспала так довго. Завше-бо підривалась на світанку.

Згідно з моїми розрахунками, дістатись до Баргового я мала надвечір того самого дня. Але все сталось не так, як гадалось, — вслід за погожим полуднем, в обід почалась завірюха неймовірної сили. Раптово, стрімко. Я йшла, ведучи за узду Зозулина, намагаючись коритись своїм внутрішнім інстинктам, гостреним у Дарвенхарді, і не здаватись. Довкола не було й натяку на якийсь сховок — а тому треба було йти і йти. Просто, щоб не замело. Та в якусь мить я почала сумніватись — а чи рухаюсь бодай в тому напрямку, куди мала. Година минала за годиною, надворі