Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Я підозрюю, — кивнув головою Ян Ке, — що справді видатні пісні степових народів маловідомі, адже ханьці записували й передавали поколіннями тільки те, що пасувало до їхнього смаку. Я запитував у кількох скотарів і виявив, що вони взагалі не знають цієї пісні.

Чжан Цзіюань усе ще дивився на вовків, закинувши голову й обходячи жердини по колу. Він стурбовано сказав:

— Усі знають, що цих двох вовків загризли собаки. Але ж я, я — орхонський чабан, — повинен так чи інакше власноруч убити вовка, інакше хто ж мене вважатиме справжнім орхонським чабаном?

Ерлан, побачивши, що загризені ним вовки раптом знову ожили в небі, дуже розсердився — він то піднімав голову й завивав, то ставав на задні лапи й завивав, однак вовки анітрохи його не боялись і спокійнісінько продовжували «літати». Йому залишалося тільки безпорадно дивитися на вовків, але поки він так дивився, його погляд раптом пом’якшав і в ньому навіть засвітилася якась заздрість, можливо, до гарного вовчого «мундиру».

Отара, в якій очікувалися ягнята, поступово віддалилася. Ян Ке, прихопивши повстяну торбу, в яку приймали новонароджених, сів на коня й поїхав за нею. А отара з ягнятами поступово розійшлися по пагорбку, проте залишалася в полі зору людей і собак. Чень Чжень сказав до Чжана Цзіюаня:

— От тобі затямилося вбити вовка! Ходімо, подивишся зі мною на вовченя.

Хлопці наблизилися до кубла, де було вовченя, Чень Чжень відсунув камінь і зняв дошку, якими було забарикадовано вхід. Цуценятко ще солодко спало на овечих шкурах і не думало про сніданок, однак вовченя давно вже сиділо на підлозі нори, піднявши голову й дивлячись на небо в стурбованому очікуванні — коли ж буде їжа? Коли потужний потік світла увірвався в нору, воно відразу ж бадьоро підскочило на задні лапки і, зачепившись передніми ніжними пазурцями за стіну, полізло вгору, однак за декілька сантиметрів зірвалося й, перекинувшись, упало вниз. Однак це його не зупинило: воно миттю підхопилося й знову полізло по стіні, виявляючи силу свого наміру поїсти молока. Устромивши свої ніжні пазурці в стіну, воно, мов гекон, бралося вгору, однак земляна стіна осипалася, тож воно, зрештою, знову, мов пухнастий м’ячик, покотилося долі. Після цього воно почало сердито сопіти на чорні тіні вгорі, ніби звинувачуючи їх у тому, що вони не піднімають його нагору.

Чжан Цзіюань уперше бачив живе вовченя, тож йому було дуже цікаво, він хотів простягнути руки, щоб витягти маля й роздивитися ближче, однак Чень зупинив його:

— Не поспішай, давай подивимось, чи зможе воно самостійно вибратися. Якщо так, тоді доведеться ще вкопувати нору.

Двічі впавши, вовченя більше не наважувалося вилазити попереднім шляхом, воно почало виписувати кола по підлозі, щось ретельно обнюхуючи, ніби розшукуючи спосіб, як же ж дістатися нагору. Походивши туди-сюди, воно раптом помітило цуценя, миттю залізло йому на спину, потім, наступивши на ніс, стало на мордочку і вже з цього «підвищення» знову почало дертися вгору. Земля, що при цьому осипалася, запорошила цуценя, воно прокинулося ще й від того, що по ньому хтось ходить, і почало пхикати, а потім і підвелося, обтрушуючи з себе землю, а вовченя знову впало. Мале так розлютилося, що повернулося до цуценяти й почало морщити до нього ніс, шкірити зуби й гарчати. Чжан Цзіюань розсміявся:

— От сучий син! Сам ще такий малий, але вовк у ньому вже чималий! Вже видно, що розумний!

Чень помітив, що лише за два дні плівка на очах вовченяти суттєво потоншала, однак очне яблуко все ще було сповнене рідини, мов звірятко підхопило якусь хворобу очей. Проте було схоже, що воно вже може приблизно розрізняти речі перед очима й реагувати на жести, зроблені перед ним. Чень розкрив долоню й провів рукою на схід — голова й очі вовченяти повернулися на схід, Чень провів рукою на захід — голова й очі вовченяти повернулися на захід. Щоб виробити в малого умовний рефлекс, Чень Чжень вимовив до нього по складах: «Вов-чи-ку… вов-чи-ку… Їс-ти… Їс-ти…» Вовченя повернуло голову й настовбурчило свої короткі, як у кота, вушка, з силою дослухаючись до цих звуків. Воно ніби трохи боялося, але водночас і виявляло цікавість.

— Ось я перевірю, чи він ще пам’ятає свою колишню вовчу родину, — сказав Чжан Цзіюань і, склавши долоні, мов стулки мушлі, прикрив ними рот і ніс, після чого, наслідуючи вовків, видав: «Ау-у-у-у… Ау-у-у-у…»

Вовченя раптом затремтіло, мов по ньому пропустили струм і, мов скажене, почало застрибувати на цуценя й знову дертися на стіну, однак раз за разом перекидалося. Зазнавши невдач, воно, зрештою, ображене, забилося, скрутившись, у куток, мов шукаючи там мамину цицю. Хлопці відчули, що вчинили щось недобре: адже не варто більше було нагадувати малому про звуки з його колишнього світу вовків. Чжан Цзіюань сказав:

— Гадаю, тобі складно буде виховати вовченя — це ж не зоопарк, де вовка повністю ізолюють від його диких родичів і тоді його дика натура потроху згасає. Тут — умови життя як у первісних скотарів, щоночі навколо можна почути вовчий вий, тож чи можна буде виправити його вовчу натуру? Інакше, коли він виросте, то обов’язково завдасть шкоди людям. Тож ти повинен бути обережним.

— Але я й не збираюся виправляти його вовчу натуру, — сказав Чень, — який в цьому сенс?