Читати книгу - "Вовк-тотем"

Вовченя все ще докладало зусиль, щоб вибратися нагору. Чень Чжень засунув руку в нору, схопив його за загривок і витягнув назовні. Чжан Цзіюань узяв маля обома руками й підніс його ближче до себе, щоб гарненько роздивитися. Потім однією рукою почав легенько його гладити, однак рідкі шерстинки його гриви ніяк не слухалися рухів людини — варто було їх пригладити й прибрати руку, як вони знову настовбурчувалися.

Чжан Цзіюань сказав:

— Насправді, це — ганьба, що я, конопас, отримав можливість погладити живого вовка від чабана. Я ходив двічі руйнувати вовчі нори з Лхамжавом, однак усе — невдало. Гадаю, що в усьому Китаї не нарахуємо й однієї людини на тисячу, хто реально торкався живого степового вовка. Ханьці ненавидять вовків, і за цією ненавистю вони не бачать їхніх переваг. Тільки кочовики здебільшого переймають вовчі вміння…

— У світовій історії, — продовжив його думку Чень, — з усіх східних народів змогли перемогти європейців тільки кочовики. І найбільш потужно струсонули Захід якраз три степових народи, які поклоняються вовку-тотему, — гуни, тюрки й монголи. І з європейців приходили завойовувати Схід нащадки кочових народів. Засновниками Давнього Риму були два брати, яких вигодувала вовчиця. Вона і ці хлопці досі зображені на гербі Рима. Потім прийшли тевтони, германці й англо-сакси, які виявилися ще сильнішими, причому в жилах цих потужних націй текла вовча кров. Якби ж то слабкій характером китайській нації долити трохи такої дикої крові! Не було б вовків, світова історія була б написана зовсім інакше. Хто не зрозуміє вовків, той не зрозуміє дух і характер кочовиків і, тим більше, не зрозуміє різницю між кочовиками й хліборобами, а також переваги й недоліки кожної з націй.

— Гадаю, що розумію, чому ти вирішив утримувати вовка, — сказав Чжан Цзіюань, — я допоможу тобі стати скотарем.

Чень Чжень укинув вовченя за пазуху й пішов до собачого кубла. Коли Еле помітила, що вовченя ссе її молоко, вона скористалася моментом, поки Чень Чжень відвернувся, й миттю підвелася з наміром повернути голову і вкусити малого. Однак вовченя так міцно присмокталося до її соска, що було, мов п’явка або велика молочна пляшка, що висить у неї під животом. Як Еле не кружляла по норі, вовченя тяглося за нею, і всі зусилля собаки дістати його і вкусити були марними. Хлопцям було цікаво й весело спостерігати за цією сценою. Чень Чжень поспішив розтулити щелепи вовченяти, і воно, нарешті, відірвалося від соска й упало долі. Чжан Цзіюань розсміявся:

— Справжній тобі кровопивця!

Після того, як Чень Чжень усе-таки змусив Еле нагодувати вовченя досита, він підвівся й сказав:

— Тепер настав час вовченяті погратися з цуценятами.

Хлопці, прихопивши чотирьох справних цуценят, пішли до луки з сухою травичкою. Чень укинув вовченя поміж цуценят, але щойно воно торкнулося землі, то якнайшвидше побігло до місця, де не було ні собак, ні людей. Маля ще не могло міцно стояти на своїх лапках, які гнулися колесом і не підтримували його тільця, тому, коли воно бігло, його животик волочився по землі, й воно було схоже на зарослу довгою вовною черепаху, яка просувається у воді. Одне з цуценят, хлопчик, надумало наздогнати його й побігти поряд, однак вовченя повернуло до нього голову й ошкірило зуби та почало загрозливо сопіти.

Чень Чжень був вражений і сказав:

— Коли воно голодне, то для нього мамка — кожна, хто дасть молока, але коли сите — вже не визнає мамку. Хоча воно ще не відкрило очі, однак його ніс уже чудово розрізняє запахи, і можна переконатися, який у вовків потужний нюх.

— Я бачу, — сказав Чжан, — що вовченя вже чітко визначило, що тут — не справжня його родина, Еле — не його рідна мати, а цуценята — не його рідні брати й сестри.

— Його коли ще тільки витягли з нори, воно вже вдавало мертвого!

Хлопці наблизилися до вовченяти, яке посунулося вже кроків на чотири-п’ять, і продовжили спостерігати за його поведінкою. Маля швидко стрибало по залишках снігу й сухій траві, а вибравшись на невелике підвищення, почало обнюхувати навколишні речі — кінські й коров’ячі кізяки, овечі маслаки, — усе, що якось видавалося на землі. Можливо, воно почуло й собачі мітки, тож попрямувало до них, рознюхуючи все докладніше. Пройшовши за ним з добру сотню метрів, хлопці зрозуміли, що воно не йде абикуди, без напрямку й мети. Мета його шляху була очевидною — подалі від юрт і табору, від отар, людського й собачого запаху, диму й худоби.

Чень Чжень відчував, що це звірятко, яке ще не відкрило очі, вже має вперту вдачу й невитравні здібності, гідні здивування й поваги. Серед усіх тварин Чень найбільше поважав горобців, оскільки всім відомо, що їх не можна приручити. Він у дитинстві переловив багато горобців і навіть утримував більше десятка з них, великих і маленьких. Однак горобець, коли його впіймали, заплющує очі й відмовляється від їжі і води, що стоять поряд, не бажаючи скоритися. Коли в нього відібрали свободу, він краще помре, ніж скориться. Тож Ченю так і не вдалося завести собі вдома горобця. Однак із вовком, вочевидь, усе інакше — він цінує свободу, але, разом із тим, і любить життя; коли його впіймають, він їсть і спить, як зазвичай, при цьому він не тільки не відмовляється від їжі, але й навпаки, їсть від пуза. Але, наївшись і виспавшись, він починає вичікувати нагоду втекти, тобто бореться за нове життя й свободу. Чень подумав, що такі саме