Читати книгу - "Вовк-тотем"

дух і характер були в тих борців, яких заточили в Чжацзидуні,[96] але ж вони — лише золоті крупинки в морі піску всієї нації, тоді як серед вовків такий характер — звичайна справа, він дається їм від народження, передається з покоління в покоління. Вони просто не можуть жити інакше. Коли ж тварину з таким характером нація обирає собі тотемом, вважає його своїм звіром-предком, поклоняється йому, як своєму бойовому духу й релігійному вчителю, то можна тільки уявити (і важко виміряти), який вплив ця тварина здійснює на таку націю. Подейкують, що сила зразка — безмежна, однак духовна сила тотема набагато перевершує силу зразка, оскільки перебуває у сфері духа.

Чень Чжень був удячний цьому вовченяті, оскільки воно раптом вивело його з тисячоліттями зачарованого кола й напряму привело до джерела всіх його сумнівів.

Ґомбо верхи на коні під’їхав до Ченя, закликаючи його пускати ягнят до їхніх матерів. На цей момент ягнята, які перебували в центрі отари, переважно ще спали, а вівці порозходились і скубли траву. Чень відніс вовченя до нори й поїхав до отари. Удвох з Ґомбо вони зігнали докупи овець, які так голосно мекали, мов і дійсно в отару проникнув вовк — коли дві тисячі овечок і баранів закликають своїх ягнят, а ті, в свою чергу, кличуть своїх матерів, то галас в отарі здіймається аж до неба. Орудуючи арканами, хлопці перекрили вівцям шлях і пропускали вперед тільки тих овечок, які вже знайшли і вели за собою своїх ягнят; тих же, що вели за собою чуже ягня або були зовсім без дитини, вони повертали назад в отару шукати далі своє дитинча. Чень Чжень уже міг точно вирізнити тих матусь, які вели за собою не своїх ягнят, — якщо вівця тільки мекала й навіть не повертала голови, щоб подивитися на маля поряд, її далі не пропускали. Овечки ж, які розібрались зі своїми доньками й синочками, в парі з ними проходили крізь «КПП». На просторі поза отарою ягня підбиралося під мамин живіт, падало на передні колінця, задирало голову й починало ссати молоко, вівця ж повертала голову й турботливо дивилася на своє «золотце». Хлопцям вистачило менше години, щоб поєднати овець з ягнятами. Кожна така процедура означала годування ягнят один раз молоком, за день вона проводилася двічі — вранці й після обіду. Якщо таке єднання не проводити, то багато ягнят, які не зможуть знайти своїх матерів, просто помруть з голоду. При цьому ще й було зручно рахувати ягнят. Річ у тому, що ягнята бояться сонця, тому люблять забитися в нору видри й там спати, тож якщо їх не доєднати до матері, то легко можна розгубити. Одного разу Чень Чжень, недорахувавшись ягнят, узявся обшукувати усі видрячі нори навколо й витягнув з них, зрештою, аж трьох ягнят!

Ґомбо був дуже задоволений цією отарою. Він сказав:

— В Орхоні вода й трава такі смачні, що в овець завжди достатньо молока, ці ще й відшукують швидко своїх ягнят, тож поєднати їх зовсім не складно. Якщо ж трава погана й в овечок замало молока, вони ніяк не хочуть розбирати своїх ягнят, тоді всі сили йдуть на те, щоб розбити овець парами, ще й співати їм заохочувальну пісню потрібно, тоді й за день їх не поєднаєш. А ще як завірюха налетить, то декілька десятків тисяч ягнят не протримаються й кількох днів, усі подохнуть з голоду та холоду. Тож яке б велике лихо не заподіювали вовки, люди завжди завдають більшої шкоди. Однак старі керівники Орхону — молодці, вони знають степ, знають вовків, тож дбають не про якусь одну отару, а дбають про степ і дбають про пасовище. Якщо основну справу буде зроблено добре, то за ягнятами не потрібно буде дуже доглядати, і так усе буде гаразд. Тож у Орхонських чабанів великого клопоту немає. Через декілька днів я взагалі один зможу пускати ягнят до матерів.

Чень Чжень про себе відзначив, що домосид Ґомбо чудово знає все, що діється на пасовищі.

15

Чингісхан приділяв велику увагу полюванню. Він часто казав, що воно є справжнім службовим обов’язком солдатів і генералів, які повинні прагнути здобути під час полювання знання й практику. Вони можуть навчитися, як наздоганяти здобич, як її ловити, як шикуватись і як оточувати дичину, залежно від кількості учасників ловів тощо… Коли вони не воюють, вони завжди з натхненням ідуть на полювання і завжди заохочують своїх солдатів брати в ньому участь. Вони це роблять не лише для того, щоб здобути дичину, але й для того, щоб призвичаїтися до практики мисливства, освоїтися з конем і луком, а також навчитися витривалості.

Ала ад-дін Ата Малік Джувейні (Персія). «Історія завойовника світу»

Теплий і лагідний весняний вітерець з’явився над Орхонським степом. Великі білі, аж сліпучі, хмари пропливали низько в повітрі. Безбарвний степ раптом ожив і почав мінитися то чіткими, то розмитими, то білими, то жовтими величезними картинами, мов це кадри кінофільму змінювали один одного на екрані. Коли якась велика хмара затуляла собою сонце, Чжан Цзіюань відчував, як холодний вітер пробирає його до кісток, навіть крізь ватник. Тоді ставало надзвичайно похмуро й холодно. Однак коли хмара проходила, потужне сонячне проміння забризкувало його жаром, і він почувався так, ніби раптом настало літо; на обличчі й руках, відкритих сонцю, відразу ж проступав піт, а від його ватника линув запах прожареного на сонці полотна. Однак тільки він намірювався розстібнутись і провітритись, як знову опинявся в тіні нової білої хмари й повертався у холодну ранню весну.