Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Він відбив у мене дівчину.

Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.

— Чи не давав він тобі читати анти радянську літературу або чи не бачив ти такої в нього?

Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь бозна-яку літературу?

— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком я.

— Чого це тебе дивує?

— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.

— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.

— Ну, це, може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавився.

— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?

— Любовні справи, і я про те не можу говорити.

Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй правді не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має чи не так? Я згодився. Величезний інтерес.

— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?

— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— Її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.

— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.

— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.

Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знаю я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.

— Про що ви тоді говорили?

— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.

— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.

— Цього разу, український. Іван Якович Франко.

— А, це той западенець. А антирадянської літератури у Славка не бачив?

— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейєрбахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди ввернув), але ніколи політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліанець, але й кантіанство не заперечував.

— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?

— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.

— До речі, такого собі Степана Вітличного знаєш?

— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.

— Як з ним познайомилися?

Я сказав: Славковий дядько — родич Вітличного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.

— Брав у тебе за уроки плату?

— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.

— А літератури тобі ніякої не давав?

— Коли б і давав, то ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?

— Який це субчик?

Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомства та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?

— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.

— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?