Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Із взуття — чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими — до десяти сантиметрів — каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, по­критий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.

Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, — але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.

Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.

Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними — ледь чи не скривдженими.

По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це — батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...

Зате гості — поляки — веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!

Яств — різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, — було вдосталь, хмільного питія — не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки — весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.

Гості старалися.

Особливо налягали на веселуху — хмільні напої, на різні варенухи та меди... А від них так вдаряє в голову і часто й ноги відбирає!

Конрад Буссов, який на тім бенкеті і пив і їв мало, а лише спостерігав за тим, що діялося в кремлівських палатах, пізніше засвідчить у своїй «Московській хроніці»:

«Поляки на радощах так перепилися, що при роз’їзді, направляючись на свої квартири, надто бешкетували (чи уявляли себе в ролі переможців? — В. Ч.). Вони порубали (навіть так? — В. Ч.) і обранили шаблями московитів, які зустрічалися їм на вулицях. Жінок знатних князів і бояр вони витягували силоміць із карет і вдосталь знущались над ними, що руські мовчки запам’ятовували, думаючи свою думу».

Думаючи свою думу...

Все спостерігали — особливо безчинства гостей, чию співплемінницю вони обрали собі за царицю, — все за­пам’ятовували і...

І думали думу свою.

В тім числі й ті, хто був на царській службі і мав доступ до Кремля, придворні бояри і дворяни, стрілецькі воєводи і слуги...

Так почало визрівати повстання...

10 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — ТРЕТІЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Того дня цариця Марина приймала духовенство на чолі з патріархом Ігнатієм. Цариця сиділа на троні, а духовенство низько їй кланялось, ледь чи не замітаючи перед собою підлогу бородами розкішними, істинно руськими.

Відкланявшись, піднесли матушці «рысьи меха, соболей, бокалы, парчу».

«Невдовзі багато хто з церковних ієрархів будуть анафем­ствувати «розстригу», який посадив на царство не хрещену в православії дівку «люторкские веры», і забудуть, як самі вітали свою імператрицю», — зауважить один з тих, хто писатиме про Марину Мнішек.

Правда, іноземне вбрання Марини Мнішек їм тоді, за першого вітання цариці, все ж не сподобається, але вони — патріарх, архімандрити, єпископи,