Читати книгу - "Вибрані твори"

Коли Андрій Юхимович приїхав до міста, щоб прийняти посаду, «богоугодний заклад» перебував у жахливому стані. В палатах, коридорах і на подвір’ї лікарні важко було дихати від смороду. Служники з лікарні, сиділки та їхні діти спали в палатах разом із хворими. Скаржилися, що життя нема через тарганів, блощиць і мишей. У хірургічному відділенні не переводилась бешиха. На всю лікарню було тільки два скальпелі і жодного термометра, у ванних держали картоплю. Доглядач, кастелянша і фельдшер грабували хворих, а про старого лікаря, попередника Андрія Юхимовича, розповідали, ніби він потай продавав з лікарні спирт і завів собі з сиділок і хворих жінок цілий гарем. У місті добре знали про ці безладдя і навіть перебільшували їх, але ставилися до них спокійно; одні виправдували їх тим, що в лікарню лягають тільки міщани і мужики, які не можуть бути невдоволені, бо дома живуть значно гірше, ніж у лікарні; не рябчиками ж їх годувати! Інші на виправдання говорили, що самому місту без допомоги земства не під силу утримувати добру лікарню; слава богу, що хоч погана, та є. А молоде земство не відкривало лікарні ні в місті, ні поблизу, посилаючись на те, що місто вже має свою лікарню.

Оглянувши лікарню, Андрій Юхимович прийшов до висновку, що це установа непутяща і дуже шкідлива для здоров’я жителів. На його думку, найрозумніше, що можна було зробити, це — випустити хворих на волю, а лікарню закрити. Та він розміркував, що для цього не досить самої тільки його волі і що це була б марна річ; якщо фізичну і моральну нечистоту прогнали з одного місця, вона перейде на інше; треба чекати, коли вона сама вивітриться. До того ж, якщо люди відкривали лікарню й терплять її в себе, то, значить, вона їм потрібна; забобони і вся ця життєва гидота і мерзота потрібні, бо вони з часом перетворюються на що-небудь путнє, як гній на чорнозем. На землі нема нічого такого доброго, що в своєму першоджерелі не мало б гидоти.

Прийнявши посаду, Андрій Юхимович поставився до непорядків, як видно, досить байдуже. Він попросив тільки служників з лікарні і сиділок не ночувати в палатах і поставив дві шафи з інструментами; а доглядач, кастелянша, фельдшер і хірургічна бешиха залишилися на своїх місцях.

Андрій Юхимович дуже любить розум і чесність, але, щоб улаштувати навколо себе життя розумне й чесне, йому бракує характеру і віри в своє право. Наказувати, забороняти і обстоювати він зовсім не вміє. Схоже на те, начебто він дав обітницю ніколи не підвищувати голосу й не вживати наказової форми. Сказати «дай» або «принеси» йому важко; коли йому хочеться їсти, він нерішуче покашлює й каже кухарці: «Як би мені чаю…» або: «Як би мені пообідати». А сказати доглядачеві, щоб він перестав красти, або прогнати його, чи зовсім скасувати цю непотрібну паразитичну посаду — йому зовсім не під силу. Коли обманюють Андрія Юхимовича, або підлещуються до нього, чи дають підписати явно підлий рахунок, то він червоніє, як рак, і почуває себе винним, а рахунок усе-таки підписує; коли хворі скаржаться йому на голод чи на грубих сиділок, він ніяковіє й провинно бурмоче:

— Гаразд, гаразд, я розберусь потім… Мабуть, тут непорозуміння…

Попервах Андрій Юхимович працював дуже старанно. Він приймав щодня з ранку до обіду, робив операції і навіть мав акушерську практику. Дами говорили про нього, що він уважний і чудово вгадує хвороби, особливо дитячі й жіночі. Але згодом діло помітно надокучило йому своєю одноманітністю й очевидною марністю. Сьогодні приймеш тридцять хворих, а завтра, дивись, насунуло їх тридцять п’ять, а післязавтра сорок, і так день у день, з року в рік, а смертність у місті не зменшується, і хворі не перестають ходити. Подати серйозну допомогу сорока прихожим хворим з ранку до обіду нема фізичної змоги, значить, мимоволі виходить самий обман. Прийнято звітного року дванадцять тисяч хворих, значить, просто кажучи, обдурені дванадцять тисяч чоловік. А класти серйозно хворих у палати й ходити коло них за правилами науки теж не можна, бо правила є, а науки нема; якщо ж облишити філософію і педантично додержуватись правил, як інші лікарі, то для цього насамперед потрібні чистота і вентиляція, а не бруд, здорова їжа, а не щі з смердючої кислої капусти, і добрі помічники, а не злодії.

Та й навіщо заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець кожного? Що з того, коли який-небудь купчик або чиновник проживе зайві п’ять, десять років? А якщо вбачати мету медицини в тому, що ліки полегшують страждання, то мимоволі постає запитання: навіщо їх полегшувати? По-перше, кажуть, що страждання роблять людину більш досконалою, і, по-друге, якщо людство справді навчиться полегшувати свої страждання пілюлями і краплями, то воно зовсім занедбає релігію і філософію, в яких досі знаходило не тільки захист від усякого лиха, а навіть щастя. Пушкін перед смертю зазнавав страшних мук, бідолаха Гейне кілька років лежав паралізований; чому ж не похворіти якому-небудь Андрієві Юхимовичу чи Мотроні Савівні, в яких життя беззмістовне і було б зовсім пусте й схоже на життя амеби, якби не страждання?

Пригнічуваний такими міркуваннями, Андрій Юхимович опустив руки й став ходити до лікарні не кожного дня.

Життя його проходить так. Звичайно він устає ранком годині о восьмій, одягається і п’є чай. Потім сідає в себе в кабінеті читати або йде до лікарні. Тут, у лікарні, у вузькому темному коридорчику сидять амбулаторні хворі, чекаючи прийому. Повз них, гупаючи чобітьми по цегляній долівці, бігають служники і сиділки,