Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

над тим, чому вже більше не зустрічає там Нори. Не мав часу думати про це. Досить було й того, що він часто бачив її в порту чи на вулиці. Голова його була забита термінами всіляких поставок, він завжди був заклопотаний і навіть не задумувався над тим, чи так уже випадково їхні шляхи досить часто перехрещуються. Він вважав це цілком природним і вже звик до цієї дівчини, до її ледве вловимої, перелітної усмішки, що вмить осявала її обличчя, тільки-но вона побачить його, до своєрідного жесту, яким вона відкидала з лоба пасмо білявого волосся, до її теплого погляду. Нора нічого не нав'язувала йому, нічого не вимагала від нього і не просила, щоб він більше приділяв їй часу. Здавалося, вона розуміла його без слів. Сама говорила мало, а коли й ставила якесь питання, то вопо неодмінно стосувалося його справ, пов'язаних з «Йоа». Вона, певно, розуміла або відчувала, що це для нього найважливіше. І Руал із запалом розповідав їй про свої мрії, клопоти і турботи. Звіряючи їй свої потаємні думки, він відчував полегкість. Ніхто не вмів так слухати його, як Нора, і він був вдячний їй за це. Іноді, коли вона прибігала до нього, задихана і розпашіла, чи коли, заслухавшись, дивилася на море, Руал думав: «Яка ж вона гарна!» Але йому і в голову не приходило сказати їй про це. Одного разу вона, вгамовуючи тремтіння голосу, наважилась запитати:

— Коли ж ви, капітане, повернетесь до нас?

— Не скоро, — буркнув він неохоче. І, нахмурившись, чекав уже дорікань. «Невже й вона така, як Маргарет?» — майнула в нього думка.

Але Нора не вимовила й слова. Він допитливо подивився на неї, та вона поспішно відвернула голову і перевела розмову на інше. Трохи згодом дівчина непомітпо пробігла поглядом по його обличчю, ніби щось шукала на ньому, ніби чогось сподівалася. Руал мовчав. Вона попрощалась раніше, ніж завжди, і пішла. Руал безпорадно стенув плечима. Він відчував, що мимоволі завдав Норі прикрості. Вона чекала від нього чогось більшого, якогось признання, а він обманув її сподіванку і тепер не знав, як вийти з цього становища.

«Усе це через прокляту заклопотаність, — виправдовувався він сам перед собою. — Треба знайти час і поговорити з Норою серйозно, втаємничити її в свої плани, сказати, що після повернення хотів би просити її руки. А якщо не повернусь, якщо загину? Ні, вона повинна зрозуміти, що перед такою експедицією я не маю права зв'язувати її обіцянкою».

Капітане, цей купець з Хаммерфеста виїжджає. Він погрожує затримати поставки. Я вже цілу годину шукаю вас. Що робити? Тільки ви можете його якось умовити. Ходімте! — потягнув його за руку захеканий помічник.

І так було весь час.

— Норо, не суши ти собі голову цим відлюдком.

— Гадаєш, він думає про тебе? Його ніщо не цікавить, крім тієї лайби. Якби були живі твої батьки; вони б хутко вибили його з твоєї голови. А докори тітки Цапфе ти, мабуть, пускаєш повз вуха? — казали Норі подруги, зауваживши, як дівчина змінилась.

— Який би ти, зрештою, мала вигляд у парі з ним? Подумай тільки: ти висока, струйка, а він? Широкий у плечах, а зростом не дуже-то вдався, — не вгамовувалась Беата.

— Не кожен же мас бути такою тичкою, як твій Нільс, — огризнулася Нора.

— Якби йому захотілося в парку поцілувати тебе в губи, то мусив би хіба що підставити стільчика, — безжально насміхалася інша.

— Дурні ви! Велич людипи не вимірюється сантиметрами! — образилась не на жарт Нора. — А Наполеон? Щось мені підказує, що Руал також незвичайна людина. Він далеко піде, ось побачите!

— Цілком можливо. Але, прямуючи до своєї мети, він, моя люба, пройде мимо, не помітивши тебе, — відрізала найближча Норина подруга Беата, котра не могла подарувати молодому Амундсену, що він взагалі не звертає иа неї уваги.

І бідна Нора замовкла.

ПОКИ КРЕДИТОРИ СПОКІЙНО СПЛЯТЬ ПІД ПУХОВИМИ КОВДРАМИ

Зранку над Крістіанією громадилися важкі хмари. Чорні й грізні, вони опускалися все нижче, немовби хотіли своєю вагою притиснути місто до землі. З півночі заходила злива. Холодні струмені заливали обезлюднілі вулиці, і вода рікою ринула в порт. Невеликий гурт зіщулених під парасолями людей вперто стояв біля трапа, опущеного з заваленої ящиками палуби судна.

Останні поспішні рукостискання, останні приглушеним голосом віддані команди, останній погляд на берег.

Майже безшумно, неначе змовники, моряки віддали швартови. Портовий буксир натягнув канат, і шхуна відійшла від кам'яного молу. Чоловік з непокритою головою, стоячи на кормі, відітхиув з полегкістю.

— Все гаразд, — мовив він притишеним голосом. — Тепер мене вже ніхто не затримає!

Кілька моряків, стріпуючи воду з рибальських плащів, спустилися вниз, під палубу. Біля стерна лишився тільки Амундсен, котрий уважно стежив за ледве помітними вогнями буксира.

«Наче злочинцеві чи злодію доводиться втікати з рідного краю», — відганяв він від себе гірку й настирливу думку.

Руал не шкодував сил, щоб добути необхідні для експедиції кошти, зазнав стільки прикрощів, і в останню хвилину всі його плани мало не пішли шкереберть: знову забракло грошей. Ще раз довелося принизливо жебрати у підприємців, купців та банкірів. Він добре запам'ятав їхні розкішпі просторі кабінети, встелені м'якими килимами, що приглушували кроки. «Одного такого килима цілком вистачило б, щоб покрити нестачу коштів на спорядження експедиції», — думав він тоді із заздрістю. Перед його очима постали ситі, задоволені пики з подвійними підборіддями, товсті губи, що недбало смоктали гаванські сигари, і великі черева, на яких коливалися золоті брелоки. Слова цих можновладців були гіркі, як полин.

— Годі жартувати, дорогий капітане, поговорімо нарешті серйозно. Яка мені з