Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Це величезна сума. А де ж гарантія, що ви допливете туди? Зрозумійте мене правильно, це не значить, що ми вам не довіряємо. Ми охоче підтримуємо всілякі доброчинні заходи. Кілька разів жертвували гроші на закупку косових хустинок для негрів Занзібару, а також на зошити для місіонерської школи в Новій Гвінеї. Як бачите, ми не скупимося. Але в ділових стосунках — ви, напевне, й самі це добре розумієте — треба бути розсудливим, зважувати всі «за» і «проти». Якщо ми не знатимемо, хто поверне нам викладені гроші…

Були й такі, що, навіть не вислухавши прохання до кінця, ввічливо, посилаючись на зайнятість, а то й зовсім не церемонячись, показували на двері.

Підготовка до експедиції, незважаючи на сувору ощадливість, — закуповували найнеобхідніше, відмовляючись від багатьох потрібних речей, — немов бездонна бочка, поглинала величезні суми. Грошей, які позичили вірний приятель аптекар Цапфе, брати Антоній, Густав і Леон, а також тітка Олава Амундсен, котра, шануючи пам'ять свого брата капітана Єнса, віддала все, що мала, теж не вистачило. В останній момент, прочитавши в газеті якусь статейку, раптом упали в паніку кредитори, на гроші яких закуповувалось продовольство. В статейці запопадливий до сенсацій кореспондент запитував, чи потрібні Норвегії «нові скелети в льодовій пустелі», і при цьому висміював «жалюгідну лайбу «Йоа» та її легковажного капітана, що хоче пройти на ній там, де не змогли пробитися досвідчені полярники на великих, добре оснащених кораблях.

— Даю вам добу на сплачення боргу, — сичав у вуха Амундсена злостивий голос наляканого постачальника. — Двадцять чотири години, і ні хвилини більше! Якщо рахунки не будуть оплачені, всі до останнього ере, я притягну вас до суду і накладу арешт на шхуну.

Амундсен розумів, що навіть сто днів відстрочки не допомогли б йому. Все одно він не спромігся б нашкребти тих нещасних кілька тисяч крон. Невже таки не судилося збутись мрії, яку він плекав стільки років, і його поневіряння п праця протягом багатьох місяців мають піти нанівець тепер, коли все найнеобхідніше було вже на палубі шхуни й шість сміливців згодилися вирушити з ним у безвість? Вихід був, може, й відчайдушний, але єдиний — утекти. Втекти вночі, коли кредитори спокійно хропітимуть під пуховими ковдрами.

Амундсена зігрівала думка про те, що серед кількох утаємничених людей, які зараз проводжали його, були Фрітьоф і Єва. Це її біла хустинка, що маяла під зливою, була останнім привітом з крадькома покинутої Крістіанії.

Лише через кілька років Амундсен довідався, що кредитори в ту ніч, так само як і в наступні, спали спокійно й не дуже бентежилися раптовим зникненням шхуни «Йоа». Щоб уберегти свого молодого приятеля від неприємностей, Нансен поручився за Амундсена, нічого йому про це не кажучи.

Було ще дуже рано, коли «Йоа» зупинилася на рейді. З казематів фортеці Хортен екіпаж за допомогою солдатів переніс на судно двісті кілограмів піроксиліну, який міг знадобитися в боротьбі з кригою. Сонце вже стояло високо на безхмарному небі, коли з буксира пролунала сирена: шхуну виведено у відкрите море. Грубий, важкий канат плюснув у воду. Обірвався останній зв'язок з батьківщиною…

Відчепившись від буксира, «Йоа», розпростерши вітрила, попливла у відкрите море, наче самотня чайка. Руал ще раз подивився назад. Далеко на обрії мріли ледве помітні обриси острівців Хвалер, звідки походив рід Амундсенів. Усе далі відступав берег, ось він уже перетворився на синю смужку, яка поступово зникала, ніби її поглинало море.

Якийсь час капітан уважно вслухався в одноманітне гудіння двигупа, неначе лікар у ритм серця пацієнта. Розмірений, чистий звук заспокоював.

«Як добре! — записав Амундсен у щоденнику подорожі. — Ніяких переживань. Немає ні настирливих кредиторів, ні нудних причеп з їхніми дурними віщуваннями, глузом і підозрами. Ми самі на шхуні! Семеро веселих, щасливих людей. Пливемо в незнані краї, але сповнені надії і віри. Світ, який так довго здавався мені похмурим і непривітним, тільки тепер заграв переді мною усіма барвами, постав в усій своїй свіжості й чарівності!»

— Лід, перед нами лід! — розлігся якось крик вахтового з марса, і цей вигук викликав у команди таке піднесення, яке охоплює мореплавців, коли вони після багатомісячного поневіряння в океані раптом чують: «Земля на горизонті!»

Мовчки дивився Руал на голубуватий, помережаний темними лініями купол льодовика Гренландії, що яскрів удалині.

— Чудовий з тебе навігатор, Готфреде, — поплескав він по плечу свого помічника-штурмана. — Точніше вивести нас до мети, мабуть, ніхто не зміг би.

— А я, а ми? — нагадали про себе обидва стернові: кремезний Антоній Лунд і не менш показний Хельмер Хансен. — Адже ми разом щодня вимірювали висоту сонця опівдні…

Їхні слова заглушив гавкіт собак.

— Чуєш? Мої підопічні теж домагаються визнання! — голосно засміявся Петер Ріствед, вишмаруваний аж до очей, як і належить першому механікові. — Клянусь бородою пророка: коли Антоній і Хельмер витріщалися на сонце чи зірки й записували показання секстантів, то раз у раз зиркали на моїх собак, примічаючи, в який бік ті повертають свої писки. Вони нюхом, без усяких приладів, давно вже почули, де їхня батьківщина.

— Петер правду каже, я й сам не раз спостерігав таке, — низьким басом вторував своєму шефові другий механік Юлл Віїк.

На «Йоа» панував гарний настрій. Тут не було строгого поділу екіпажу на палубний і машинний, на офіцерів і матросів; усі, хто міг, охоче бралися до будь-якої роботи. «У нас кожен — капітан, і всі — учасники експедиції», — любив повторювати Амундсен, гордий з того, що дисципліна на судні поставала із взаємної поваги й довір'я.