Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Амністія для Хакера 📚 - Українською

Читати книгу - "Амністія для Хакера"

609
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Амністія для Хакера" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 116
Перейти на сторінку:
той, розглядаючи картки.

— Ми ж можемо переглянути картотеку всіх гематологічних хворих, — вів далі головний, — хто там за віком підходить. Та ви й у обличчя, гадаю, більшість із них пам’ятаєте…

— Ну що? — запитав Кобища. — Впізнаєте когось?

Цього ніхто б не помітив, але погляд слідчого, ковзнувши по Палійчуку, наче позначив його і тепер продовжував сканувати, хоч майор начебто й не дивився зараз на нього. Проте міліцейський спец ловив кожен рух міміки лікаря, і ніщо не могло сховатися від цього безпомилкового аналізатора. Кожен у такій ситуації завжди був для нього підозрюваним.

— Важко сказати… — невпевнено промовив Палійчук. — Вони, ці ваші фотороботи, як на мене, навіть між собою не дуже схожі. Це ж одна людина?

— Так, одна. Складені за свідченнями різних очевидців — тих, хто з ним зустрічався.

— І… залишилися живі? Гм…

Двоє, котрі мовчки сиділи за майором, спідлоба зиркнули на лікаря, що дозволив собі цей сарказм.

— В принципі прикидки є, — сказав Палійчук, повертаючи фотороботи. — Мені потрібно зазирнути до картотеки. Вона в нас віднедавна комп’ютеризована, так що це не займе багато часу.

— Фото, звичайно, там немає? — уточнив Кобища.

— Звичайно, немає. Але… Практично з усіма хворими я особисто бачився, консультував їх і повинен би згадати практично кожного. Та й потім, вік, стать, препарати, якими вони лікуються… Все це, я гадаю, істотно зменшить коло пошуку.

— То що, ходімо? — запитав майор.

Палійчук підвівся. Головний сипав люб’язностями, випроводжаючи несподіваних гостей із кабінету.

— Назаре Григоровичу, якщо які затримки, телефонуйте сюди, я на місці! — гукнув він навздогін.


У оргметодкабінеті, куди вони ввійшли, якраз наближалася обідня перерва. Працювали тут виключно жінки. Зараз вони готували чай, каву, нарізували хліб. Кобища завагався на порозі.

— Ви, власне, можете зачекати у вестибюлі, — запропонував Палійчук, — якраз обідають дівчата…

— Так, звичайно… — погодився майор. — Тільки прохання: можна роздрукувати оцю вашу картотеку? Так щоб були дані на всіх хворих, хоча б основні.

— Можна, — відповів лікар. — Дівчата перекусять і роздрукують списки. Сам я цього не зроблю, ви розумієте…

Кобища лише кивнув.

— А я тим часом пробіжуся очима по списках своїх гематологічних.

Четверо детективів, зачинивши двері, розсілися у кріслах порожнього вестибюля. Побажавши жінкам смачного, Палійчук увійшов до невеличкої кімнати, де світилося екранами два монітори.

— Назаре Григоровичу, вам допомогти щось? — крикнула з кабінету одна з працівниць.

— Ні, дякую, — відповів лікар. — Поки що нічого. Пізніше.

Сівши перед комп’ютером, він сперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Він не знав про спрямований на нього «сканер» майора кримінального відділу. Та зайве говорити, що гематолог упізнав людину, зображену на фотороботі. Свого унікального пацієнта.

Питання, яке він, за примхою долі, мав вирішити просто зараз, було надто складне.

Хакер сидів у підсобці кабінету, де його залишив лікар, у тій самій позі і терпляче чекав. Обличчя його, ще недавно таке жваве та емоційне, було тепер цілковито позбавлене міміки. Погляд прикипів до однієї точки. Долоні спокійно лежали на колінах, нерухомо завмерли пальці.

Про що думала ця людина у свої останні години? Про те, як відчуватиметься у руці руків’я зброї, спрямованої проти себе? Наскільки тугою виявиться пружина спускового гачка? Тугішою, ніж завжди, чи навпаки? Чи встигне мозок зафіксувати настання смерті, чи буде ще здатний аналізувати, щоб усвідомити незворотність того, що сталося?

Можливо. Можливо, ці хаотичні думки і проскакували у його свідомості. Періодично, на якусь мить. Тоді, коли ця свідомість вислизала з цупкого полону образу жінки, яка була зараз надзвичайно далеко.

Він здригнувся, коли вхідні двері рипнули. Хтось заходив до кабінету. Рука сіпнулася за вилогу плаща, але залишилася на півдорозі, лише торкнувшись теплого металу. Той, хто відчинив двері, постояв там якусь мить, а потім нерішуче запитав:

— Назаре Григоровичу, ви є?

Не отримавши відповіді, невідомий зачинив двері.

Прийнявши звичну позу, він знову опустив голову.


— Назаре Григоровичу, вам нічого на потрібно? Ходіть з нами на чай!

— Дякую, не хочу.

Він знову провів долонями по обличчю і посунув до себе клавіатуру одного з комп’ютерів. Здавалося, він прийняв рішення. Якийсь рух міміки свідчив про те, що він ніби хотів відігнати думки, які заважали його виконанню. Пальці невпевнено заходили по клавіатурі, часом помиляючись, про що знову-таки свідчили здригання його міцно стиснутих губів, і тоді він виправляв їх, просуваючись поступово вперед. За стіною дзенькали чашки, ложки, час від часу лунав сміх.

Палійчук увімкнув принтер і вставив аркуш паперу, натиснув кілька клавіш. Машина почала друк. Аркуш поволі виповзав із неї, укритий рівними рядками тексту. Вставивши новий аркуш, він продовжив процедуру.

Обід у оргвідділі закінчувався. Вийшовши з комп’ютерної, Палійчук попрямував до виходу.

— Назаре Григоровичу! — гукнула до нього старша працівниця. — Ви хотіли щось роздрукувати? Головний дзвонив — якісь списки хворих…

— Уже не потрібно, — відповів він, виходячи за двері та прямуючи до крісел, де сиділи Можейко з Сердюком та Величком. Побачивши його, Кобища припинив курсувати навколо своїх підлеглих і обернувся до лікаря. Прикра інтуїція, яка була з ним і зараз, порушувала впорядкованість думок. Вона ще не наважувалася на весь голос крикнути «зараз!», але давала зрозуміти, що той, хто зовсім недавно зухвало обіцяв останню зустріч, десь тут. Дуже близько. Але відгонячи свою вірну помічницю, майор не здогадувався, що це «близько» слід розуміти буквально.


Двері відчинилися, і хтось увійшов до кабінету. Судячи з човгання черевиків по підлозі, це був його лікар.

— Віталію, ти тут? — запитав він звідти.

— Тут, — відповів Борис, відкидаючись на спинку стільця.

Палійчук увійшов і сів навпроти.

— Є варіанти, за яких тобі можна допомогти, — сказав він, швидко глянувши на пацієнта.

— Як… — Борис болісно ковтнув, намагаючись зазирнути у

1 ... 105 106 107 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амністія для Хакера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амністія для Хакера"