Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Тоді мені захотілося учворити в цьому пекельному клекоті якийсь бешкет чи жарт.

— Гей! — закричав я Вітторіо. — Хочеш, я вб’ю тебе поглядом?!

Всі засміялися, я засміявся також, засміявся й Вітторіо, засміявся в кутка Бонтиволья. Всі кинулися до мене й загорлали:

— Вбий його поглядом! Вбий його поглядом!

Дівчата кричали те саме — це була дивна суміш тонких і грубих голосів, і я, підбурений хвилями чаду й хмелю, гордо вийшов наперед. Всі обступили мене, сподіваючись на якесь чудо.

— Стривайте, — сказав я, п’яно похитуючись. — Я зараз уб’ю його поглядом!

— Га-га-га! — заревло товариство і заплескало в долоні.

І знову здалося мені, що звідтіля, із ночі, простяглася довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Але було вже пізно відступати. Вітторіо поставили навпроти мене, він прискав сміхом, а я зробився сумний.

Це була тільки мить, бо на мене раптом плеснуло темною силою, неначе впала на голову ніч, а сам я почав дерев’яніти.

— Вбивай його! — кричала невгамовна братія. — Чого ж стоїш?!

Я не знав, що зі мною діється. Гарячий клубок підкотився під горло, червоний вогонь спалахнув у мозку; щось розкололося, бо відчув я глухий звук; мені перехопило подих, і я ще більше здерев’янів. Погляд мій випромінював неземне сяйво, я весь горів, наче смолоскип, — по таверні промчав шалений вихор, все посіріло, і я побачив перестрашені обличчя моїх товаришів, роздерті в крикові дівочі лиця, спотворене і страшне обличчя Вітторіо, мого любого друга. Мені вже несила була витримати це напруження, я відступив набік і раптом — диво дивне! — раптом завмер, скутий хвилями незрозумілого жаху: Вітторіо падав.

Все навколо освітилося мертвотно-блідим світлом, я відразу втямив: сталося щось дивовижне і страшне. В таверні запала тиша, всі повернули до мене білі як полотно й перелякані обличчя, вгорі над моєю головою начебто батіг стьобнув. Я скрикнув уражено, як кричить поранений птах, і, затуливши обличчя долонями, кинувся до виходу.

Але я не встиг вскочити у темний завулок. Чиясь сильна, рука спинила мене, і я побачив бліде, висушене обличчя Бонтивольї.

— Ходімо зі мною! — гарячковим шепотом сказав він. — Я сховаю тебе.

Я покорився — мені нікуди було тікати. Тому покірно пішов за ним. Неподалік стояли коні, і ми, скочивши в сідла, помчали по темних І наче мертвих вулицях Болоньї.

Втікач

— Ось що порушило моє життя, — шепотів утікач. — Тоді, влітку 1592 року, світ для мене і справді переломився.

Він сидів під деревом на купі мокрого листя, і перед ним знову відкрилася ясна далина — світла, залита сонцем куля.

Йшла до криниці з двома дерев’яними відрами на коромислі сестра. Спинилася біля криниці і почала спускати між цямриння тичку з начепленим цебром. Голосно зарипів журавель, піднялося вгору його охвістя з прив’язаним каменем.

Батько сидів на порозі, а двоє братів пиляли колоду, взявшись за ручки синьої, лискучої пилки. Летіла з-під тої пилки золота тирса; коло братів блукали, розпустивши пишні хвости, пави і погукували тонкими, різкими голосами, клювали тирсу, а сестра витягувала вже друге цебро. Воно вигулькнуло із цямриння, і від нього відкололося кілька іскристих, водяних язиків.

Сестра начепила відра на коромисло і пішла, красиво вигнувшись, до хатини. Брати повернули до неї обличчя, але не перестали пиляти. Повільно ходила в їхніх руках пилка, поперемінно перемішаючись від одного пиляра до іншого. Золота тирса засипала завмерлих біля їхніх ніг пав, а батько підвівся, щоб дати дорогу дочці, котра йшла до порога з повними відрами…

Було мокро й холодно. Втікач, зібравшись на силі, встав. Рушив від дерева, ледве переступаючи ногами, і довго йшов. Зрештою незрима сила знову спинила його. Знову витяг руку, як сліпий, і торкнувся паркана, що виріс йому на дорозі.

На пальцях лишився бруд від моху, яким обросло дерево. Він пильно подивився на замащені пальці, а тоді, спираючись долонею об паркан, поплентався до воріт. Були вони перетрухлі і безживно завалювалися досередини. Втікач ступив на заросле травою подвір’я і подибав до ґанку. Двері в домі вивалилися також. І він зайшов досередини. Зграйка пацюків шмигнула від нього вбік.

— Ага, — пробурмотів він. — Хтось тут таки є!

На нього повіяло пусткою, але він зрадів і пустці: одяг на ньому зовсім змокрів, до того ж зморював його сон.

Зайшов до світлиці, пахло тут глиною і гнилим деревом. Пахло вогким і прілим листям, але подорожньому було приємно вдихати й цей дух домівки. Він важко опустився на протрухлу підлогу і ліг.

Біля голови росла папороть, і він чув, як сухо вона шелестить. В неї сотні дрібних оченят під листям, і всі ті оченята дивляться на нього із співчуттям. Втікачеві починають пахнути якісь квіти, тонко й заспокійливо. Він ледве тримає втомлену й запаморочену голову. Перед очима стелиться туман, блищать вогкі й чорні стовбури. З тих стовбурів зорять вивірки — скільки стовбурів, стільки й вивірок. Він дивиться на них, як на своїх співрозмовників. Розуміє, що спати не час. Треба найти силу розповісти хоч би тим вивіркам про те, що його мучить. Але чи повірять йому ці дивні його співрозмовники?

Зрештою втікачеві байдуже, чи вони віритимуть йому. Він лежить горілиць — небо вгорі синє й чисте. Дивне це поєднання: покинутий хутір, туман у лісі, вщерть наповненому деревами і вивірками, а там — синя безмеж, голубий спокій і тепло. «Нехай мені стане те небо пергаменом, — думає він, — очі