Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

— Сину, не чекала, що ти прийдеш сьогодні, — мама обіймає мене і дивиться з тривогою.

Вона знає, що я посварився з вітчимом, а також їй добре відомо, що Кирило зараз удома. Мама боїться посилення нашого конфлікту. Але мене задовбала ця холодна війна з її чоловіком, настав час йому зрозуміти, що я не збираюся ставати алкоголіком і знову ранити почуття близьких мені людей.

— Кирило у себе в кабінеті?

— Так, — блідне мама. — Але навіщо ти питаєш? Ромко, дай йому час охолонути, зрозумій, він іноді буває жорстким, але в душі він дуже добрий.

— Мам, він добрий чоловік, я знаю. І тому прийшов із ним поговорити. Не хвилюйся, битися ми не будемо.

Прошу маму зварити нам з вітчимом кави — нехай вона відвернеться хоча б на кілька хвилин. А сам піднімаюся на другий поверх і стукаю у двері. Кирило здивовано скидає брови, але його обличчя відразу стає холодним і безпристрасним, ніби до нього не пасинок прийшов, а настирливий клієнт заважає працювати.

— Що тобі потрібно? — похмуро питає вітчим.

Колись ми були близькі. Він замінив нам із Данею батька: підтримував фінансово та морально, дарував поїздки за кордон, вчив життю, загартовував, пояснював, як має чинити справжній чоловік. Завдяки Кирилу ми з братом виросли успішними людьми. Хто знає, що було б, якби не вітчим: мати і так загиналася на двох роботах, батько-алкоголік постійно дошкуляв її п'яними витівками і приповзав на колінах додому навіть тоді, коли вони розлучилися. Йому тупо ніде було жити.

Поліція лише розводила руками і говорила, що у сімейних сварках вони не допомагають. Одного разу я вдарив свого батька, але він все одно продовжував тероризувати матір. Тоді й з'явився Кирило: як принц на білому коні, він витяг нас із бруду. Двокімнатна квартира на відшибі міста дісталася татові, а ми втрьох переїхали у двоповерховий будинок вітчима. Ми з Данькою не вірили, що таке можливо, але Кирило справді полюбив нашу матір і прийняв нас. Батьком ми його, звичайно, не називали, але поважали і пишалися ним.

Поки що я не споганив усе. Доводив маму до сліз своїми п'яними витівками, і цього Кирило мені досі не може забути. І я його розумію.

— Хочу закопати сокиру війни, — сідаю на крісло і дивлюся на вітчима. — Ми собачимось, а переживають наші близькі. Я поводився негідно, зламався, але запам'ятай раз і назавжди — я ніколи не був алкоголіком чи наркоманом. Так, ходив по межі, пиячив, влаштовував бійки, потрапляв до ізолятора за розпивання бухла в недозволеному місці. Усього і не перелічиш. Але до рівня свого тата я не спускався. Знав, що тоді назавжди втрачу маму та Даню. Сумніваєшся в мені, не довіряєш – твоє право. Я знаю, що змінився, став сильнішим і більше не завдам болю рідним людям. Ти можеш і далі мене ненавидіти, але хоча б заради матері давай встановимо перемир'я.

Вітчим хмуриться і стискає олівець у руках. Лунає хрускіт — і два уламки падають на дерев'яний стіл.

— Ненависті я не відчуваю, — каже Кирило. — Добре, я подумаю над твоєю пропозицією. Але дачу все одно продам.

— Тоді я її куплю. Можемо оформити договір у найближчий час.

В очах вітчима пробігає жива емоція: щире здивування із домішкою поваги. Він нічого не відповідає, тільки сухо киває та повертається до ноутбука. Розмову закінчено.

На кухні бачу стривожену маму із двома чашками.

— Усе в порядку?

— Так, мамо, все добре, — сідаю за стіл і роблю ковток кави.

— Щось у тобі змінилося, синку, — вона уважно розглядає мене, а потім посміхається. — Ти зустрів когось?

— Це помітно?

— Так. У тебе очі сяють. Я не пам'ятаю, коли останнього разу бачила тебе таким. Хто вона?

Я дивуюсь материнському чуттю і розповідаю про Асю.

З Італії ми повернулися три тижні тому і з того часу майже не бачилися. Я щодня пропонував зустрітися, але Ася часто мені відмовляла. Одного разу ми сходили в кіно на якийсь хоррор, минулого четверга вечеряли в ресторані, а сьогодні збираємось на концерт її улюбленого гурту.

Я стримую свою обіцянку: не нав'язуюсь, не роблю перший крок, але при цьому щовечора дзвоню їй. Спочатку Ася відповідала коротко, була скута, в голосі чувся подив. Вона досі не вірила, що я залишуся в її житті. Поступово наші розмови з п'яти хвилин переросли у повноцінне півторагодинне спілкування, іноді навіть із відеозв'язком.

Вчора Ася показувала по скайпу гуртожиток: жахливі вмивальні та кухні, довгий депресивний коридор брудно-зеленого кольору, ґрати на вікнах. А наприкінці розмови вона впустила мене в свою обитель: зайшла в кімнату і навела камеру на ліжко, в якому вона спить уже четвертий рік, на полиці з книгами, на шафу, забиту футболками зі смішними принтами. У мене горло задавило, але я продовжував посміхатися і говорити рівним голосом, щоб не злякати її боязку довіру.

При особистих зустрічах Ася була трохи скутою, наче чекала від мене підстави. У її згаслих очах блимав страх, а руки іноді тремтіли. Я знав, що буде непросто, але не уявляв, що вигляд її блідого обличчя завдаватиме стільки ріжучого болю.

Цього ранку Ася зателефонувала сама і запропонувала піти з нею на концерт. Ксюша лягла з температурою, тому один квиток залишився без власника. Я з радістю погодився. Навіть не запитав, який гурт виступатиме. Наплювати.
 
Під'їжджаю до гуртожитку о пів на восьму. Ася відчиняє двері машини і сідає на переднє сидіння. Пригнічую гостре бажання поцілувати її, натомість просто усміхаюся та зізнаюсь, що радий її бачити. Ася бентежиться і відводить погляд. Сьогодні вона виглядає більш живою та радісною, ніж останніми тижнями. Мабуть, цей концерт для неї багато що означає. Треба було хоча б гурт загуглити для пристойності.