Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Батько Лариси у квітні 1992 року поїхав на заробітки до Португалії. Зараз закінчувався червень 1997 року… П’ять років вона не бачила його. Довгих п’ять років, за які сталося стільки різних подій…

Спочатку рішення з поїздкою Володимира видавалося логічним і правильним — він присилав додому гроші, котрі, переважно, йшли на лікування його матері. У бабусі, на фоні діабету ІІ типу (без ін'єкцій інсуліну) почалися проблеми з ногами: трофічні виразки, котрі майже не піддавалися лікуванню і лікарі наполегливо радили ампутацію обох кінцівок. Бабуся відмовлялася. Застосовували різні експериментальні методи лікування з метою зберегти ноги, але результату це не давало.

Бабусі не стало, коли Лора була в 9 класі, у січні 1994 року. Все піклування про стареньку, про меншу сестру, будинок і город на той час вже було на плечах Лори, бо роком раніше мама дізналася, що в Португалії батько одразу ж зійшовся з іншою жінкою. Вона також з України, з іншої області, молодша за нього на 12 років, а потім, та інша жінка, у травні 1993 року народила від нього доньку… Ця новина “зламала” маму. Вона почала пити.

Від’їзд батька став кінцем їхньої родини. Батьки одружилися не через велике кохання, а тому, що “так було треба”. Батьки Володимира хотіли онуків, “довбаючи” його тим, що у 25 років чоловік повинен мати сім’ю. Шукав підходящу дівчину… І знайшов. Він обрав тиху і скромну Людмилу, котра ніде особливо не “світилася” та й “засиділася у дівках”: 20 років, а вона ще не заміжня... Люда приїхала до тітки в райцентр з іншого району після закінчення медучилища і працювала у лікарні медсестрою, а Володимир працював водієм на швидкій допомозі. Заговорив першим. Запросив у кіно, на танці. Наче нормальна. Пояснив ситуацію з батьками, що сил з ними вже нема, у неї — те саме. Побралися за півроку… Потім народилася Лариса, а через 4 роки — Тетяна… Батько Володимира, після народження другої онучки — пішов святкувати таку подію з друзями і, повертаючись додому п’яним, потрапив під потяг... Так не стало діда… Залізниця не пробачає неуважності.

Жили Людмила і Володимир непогано, але іскри між ними не було. Вони поважали одне одного і піклувалися про своїх дочок. Мріяв про сина — не вийшло. Більше дітей не хотів, бо всі ці крики і пелюшки його дратували…Не міг вже дочекатися коли “той пелюшковий період” мине. Про одноразові підгузки тоді ніхто і не чув.

Після розвалу Союзу мусив їхати на заробітки. Мама почала хворіти. Конче були потрібні гроші. Суми “на книжках” були великі, але зняти їх було неможливо… Поїхав. Лесю він зустрів у магазині в день приїзду і… закляк. Закохався. Вперше в житті. Вже через місяць вони почали жити разом. А за рік народилася донька — Мирослава. І з Лесею все було не так, як з Людою. Втома “дружини” сприймалася без роздратувань і плач доньки не бісив… А нещодавно Леся завагітніла вдруге і у лікарні сказали, що буде хлопчик. Він мріяв про сина все життя. Ця дитина має народитися у шлюбі. Без варіантів. І ще з’явилася можливість легалізуватись у країні. Якщо продати майно в Україні — можна купити хороше житло в Португалії…

Леся підтримала ідею з одруженням. Вона сподівалася на це з самого початку. Знала, що він одружений. Знала, що в Україні у нього двоє дочок. Знала, але це її не зупиняло. Володимир був гарним чоловіком. Трохи грубий, дещо імпульсивний і характер мав вибуховий, але почуття до Лесі дозволяли їй ліпити з нього все, що їй хотілося. З ровесниками не щастило, а тут раптом дорослий чоловік почав за нею бігати, як цуцик…Чом би й ні? Вирішила спробувати. Не найгірший варіант. Деякі його звички потребували змін і Леся почала змінювати його під себе. Закоханий чоловік легко піддавався впливу. Народження доньки просто зірвало йому дах — він був безмежно щасливим. Постійно повторював, що Леся — найкраща жінка і як він шкодує, що зустрів її лише зараз. І їхня донька, Мирослава — найкраща у світі… Найгарніша і наймиліша. Про двох старших доньок навіть не згадував і життям їхнім не цікавився. Гроші слав на лікування матері, коли жінка померла — грошей став висилати менше, бо зростали витрати на нову родину.

Володимир просто не тямив себе від щастя. Він бажав якнайшвидше розлучитися і одружитися вдруге. 

В успіху його ідеї з продажем батьківського будинку Леся сумнівалася — на половину майна має право перша дружина, навряд чи вона така дурепа і все віддасть, але Володимир був впевнений, що зможе Людмилу переконати відмовитися від права власності і вмовить її взяти гроші, щоб добудувати "щось" до хати брата… Він був не високої думки про розум першої дружини. Покірна і слухняна Людмила сприймалася ним, як “нерозумне створіння”. Володимир завжди все сам вирішував, тому був впевнений, що дружина підкориться, адже вона постійно корилася його волі... у всьому.

Приїхавши у рідне селище, ледь зійшовши з перону, зустрів Сашка — свого однокласника і батька Валентини… Яка зустріч! Зайшли до його доньки у кіоск, випили за зустріч, почув новини… Всередині все закипіло. Людка, тупа курка, зовсім здуріла… Бухає… Дозволила Ларисі мужиків водити додому… і кого? ВІДЬМАКА!!!   

Людмила, дізнавшись про зраду чоловіка, спочатку не повірила… Може плітки? Як так? Вже живе з іншою? Він же поїхав зовсім нещодавно… А у травні наступного року у нього вже дитина від іншої… До пляшки рука потягнулася сама. Намагалася триматись, але постійно зривалася… То почує його ім’я, то побачить когось схожого… а то просто стане себе шкода… і знову розраду шукала в горілці. Коли бабуся померла — на похорон батько не приїхав, бо хворіла мала... Грошей згодом став присилати менше, рідше, а тепер це 100 євро раз на півроку: середина червня, середина грудня. Закінчувався червень, ще нічого не було…

Нова родина вийшла на перше місце і він все віддавав їй, забуваючи про двох інших доньок… а Людмила була не сили забезпечити їх всім необхідним ні матеріально, ні морально... Вона відсторонилася від дітей, будучи “розчавленою” зрадою чоловіка… Ніхто не може дарувати любов, якщо всередині — пустка... Діти навчилися жити самі. Вона навчилася жити сама. Без Володимира.