Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Вони дійшли до королівського передпокою — великої кімнати без вхідних дверей чи портьєр, яку охороняли десять членів Королівської гвардії, вбраних у блакитне із золотом. Далінар упізнав кожне з облич: він особисто створював цей підрозділ, по крупинці підбираючи кадри.

Великий князь Рутар чекав на аудієнцію з монархом. Його м’язисті руки були схрещені на грудях, а рот облямовувала коротка чорна борода. Червоний шовковий сюртук був надто короткополим і не застібався на ґудзики. Власне, він радше скидався на жилет із рукавами та був таким собі символічним жестом у бік встановлених зразків алетійської військової форми. З-під нього проглядала біла сорочка з гофрованим коміром, а сині штани були просторими та мали широкі закоти.

Рутар глянув у бік Далінара та кивнув йому, тим самим суто формально засвідчуючи повагу, а тоді відвернувся, щоби потеревенити з одним із членів свого почту. Однак відразу ж замовк, щойно вартові біля дверей розступилися, даючи Далінарові дорогу. Рутар шмигнув носом від досади. Та легкість, із якою Далінар отримував доступ до самодержця, дратувала великих князів.

У кордегардії короля не виявилося, але широкі балконні двері були відчинені. Далінарові гвардійці залишилися чекати в кімнаті, а сам він ступив на балкон. Ренарін, повагавшись, рушив услід за батьком. З наближенням заходу сонця надворі тьмянішало світло. Розташування військової резиденції на узвишші на кшталт цього було тактично грамотним кроком, але це означало, що її немилосердно торгали бурі. Над цією головоломкою віддавна билися полководці: слід обирати місце, де найзручніше перечікувати бурі, чи все ж захоплювати командні висоти?

Більшість обрала би перший варіант: їхнім таборам на окраїнах Розколотих рівнин практично не загрожувала небезпека штурму, тож захоплення командних висот не мало вирішального значення. Але королі зазвичай надавали перевагу пагоркам. У цьому конкретному питанні Далінар про всяк випадок підтримав Елгокара.

Балкон являв собою монолітну кам’яну платформу, висічену на вершині невисокого піка й обнесену металевими поручнями. Покої короля розміщувались усередині Душезаклятого склепіння, зведеного на природному фундаменті, а система критих пандусів і сходових маршів вела до ярусів, розташованих нижче по схилу. Там були розквартировані численні члени королівського почту: охоронці, буревартівники, подвижники й далекі родичі. У себе в таборі Далінар займав окремий бункер, але відмовлявся йменувати його палацом.

Король стояв, спершись ліктями об перила, а двоє вартових спостерігали за ним іздалеку. Далінар зробив знак Ренарінові, щоби той відійшов трохи, а він отримав змогу переговорити з королем віч-на-віч.

Повітря було прохолодним — на якийсь час наступила весна — та сповненим солодких вечірніх ароматів: розквітлих скелебруньок і вологого каменю. Унизу, під ними, у військових таборах спалахували вогники — десять блискотливих кругів, наповнених сторожовими багаттями, вогнищами польових кухонь, світлом ламп і рівним сяйвом заряджених самоцвітів. Елгокар дивився поверх таборів, углиб Розколотих рівнин. Вони були оповиті суцільним мороком, за винятком поодинокого мерехтіння вогників сторожових постів.

— Вони слідкують за нами звідти? — запитав Елгокар, коли Далінар приєднався до нього.

— Нам відомо, що їхні диверсійні групи пересуваються в темну пору доби, Ваша Величносте, — сказав Далінар, кладучи руку на металеві поручні. — Я теж не можу спекатися думки, що так воно і є.

Військова форма короля включала традиційний довгий сюртук із ґудзиками з боків, але досить просторий, щоб не сковувати рухів. З-за коміра та з-під манжетів виглядало гофроване мереживо. Штани були однотонно синіми, але скроєними за тим же мішкуватим фасоном, що й Рутарові. Це все здавалося Далінару занадто фривольним. Усе більше й більше їхніх солдатів вела вперед група розхлябаних ледарів, котрі виряджалися в мереживо та проводили вечори на бенкетах.

«Саме це й передбачав Ґавілар, — подумалося Далінарові. — От чому він так наполягав, щоби ми дотримувалися Кодексу».

— Ти виглядаєш замисленим, дядьку, — сказав Елгокар.

— Просто розмірковую над минулим, Ваша Величносте.

— Минуле не має значення. Я дивлюся лише вперед.

Далінар був не певен, чи міг він погодитись хоча б з одним із цих тверджень.

— Я інколи думаю, що повинен спромогтись угледіти паршенді, — мовив Елгокар. — У мене виникає таке відчуття, що коли я дивитимуся досить довго, то знайду їх, виявлю їхнє точне місцезнаходження і зможу кинути їм виклик. Нехай би вони просто вийшли зі мною на битву — як люди честі.

— Якби вони були людьми честі, — проговорив Далінар, складаючи руки за спиною, — то б не вбили вашого батька — принаймні в такий спосіб.

— Як ти гадаєш, чому вони це зробили?

Далінар похитав головою.

— Це запитання весь час крутиться в моїй голові — знову і знову, — мовби валун, що котиться з гори. Чи ми чимось зачепили їхній гонор? А чи мало місце якесь міжкультурне непорозуміння?

— «Міжкультурне непорозуміння» означало би, що в них є культура. Примітивні дикуни. Хто знає, чому кінь брикається, а сокирогончак кусається? Не треба було мені запитувати.

Далінар нічого не відповів. Колись і він відчував таке саме презирство, таку саму лють — упродовж багатьох місяців після вбивства Ґавілара. Він міг зрозуміти бажання Елгокара просто відмахнутися від цих дивних паршменів із неходжених земель, списавши все на їхню напівзвірячу сутність.

Але він бачив їх у ті далекі дні. Мав із ними справу. Так, вони й справді були примітивними, але не дикунами. Не дурнями. «Ми ніколи до пуття не розуміли їх, — подумав він. — Гадаю, ось у чому й суть проблеми».

— Елгокаре, — тихо озвався він, — можливо, саме час поставити собі деякі непрості запитання.

— Як-от?..

— Як-от скільки ще триватиме ця війна.

Елгокар здригнувся, а тоді, обернувшись, глянув просто на Далінара.

— Ми битимемось, аж доки Пакт помсти не буде виконаний, а мій батько — відомщений!

— Шляхетні слова, — промовив Далінар. — Але ми вже шість років не бачили Алеткару. Збереження двох далеко рознесених центрів управління не йде на користь королівству.

— Королі часто вирушають на війну надовго, дядьку.

— Але рідко коли аж так надовго, — відказав Далінар. — І рідко коли беруть із собою кожного Сколкозбройного та великого князя в цілому королівстві. Наші ресурси виснажуються,