Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Накричавшись при зустрічі або натура така, але більшу частину дороги козаки мовчали.
Василь з Міченим перекинулися парою фраз, замість вірчих грамот пригадали ще пару-трійку спільних знайомих, і небавом теж замовкли. Ну, і ми з Олесем, так звали хлопця, в співрозмовники не набивалися. Хлопець, схоже, не спав всю ніч, тому що відразу задрімав, як тільки коні в зворотній путь рушили. В усякому разі, їхав із закритими очима. А я — згадав повчання Полупуда. Дивитися, слухати, на вус мотати.
До речі, за півтора тижні перебування далеко від улюбленого «Gillette» і його кремів, мотати — не мотати, а посмикати вже було за що. Підборіддя, за прикладом запорожця, я скоблив ножем. А до верхньої губи з таким варварським знаряддям, ще й без дзеркала, приступити побоювався. Шрами, може, і прикрашають чоловіка — але «заяча губа» точно ні. Голову теж залишив заростати. Хоча, за деякими відчуттями — це ненадовго. Без мила і шампунів завошивіти легко. А така перспектива мене зовсім не влаштовувала.
Під'їжджаючи до першого обжитого місця в цьому світі (напівзруйнований курінь на острові не рахується), та ще й не просто житла, а військового форпосту — я приготувався побачити щось схоже на засіку або форт, як у фільмах про індіанців. І яким же розчаруванням виявилася дійсність.
Микитинська застава була всього лише дерев'яним помостом, піднятим на висоту двоповерхового будинку, і прикритим від дощу гостроверхим очеретяним дашком. Що більше нагадує великий, розчепірений сніп. На помості, сівши на товсту в'язанку такого ж очерету, пильнував чатовий. Привітно замахав нам, радіючи хоч якійсь різноманітності.
— Що, хлопці, спіймали палія ?! — гунув весело.
— Угу, — промимрив я. — Спіймав мисливець ведмедя. А той не відпускає.
Почувши мою відповідь, козаки розреготалися. Веселі трапилися. Чи вони тут, на службі ратній, так нудьгують, що готові дивлячись на палець сміятися?
Дозорний моєї відповіді не чув, але теж розсміявся. Мабуть, вирішив, що це його запитання таке дотепне.
— О, так їх там ціла компанія була? Що ж сталося? — не вгамовувався козак. — Іскра з люльки випала?
— Змінишся, сам розпитаєш... А тепер — пильнуй. В обидва гляди, Веретено. Не забув, що Трясило новий чубук до люльки змайстрував. Твердіший, ніж той що зламав.
Ця новина чомусь не сильно втішила дозорного. Навпаки — миттю зігнала посмішку з лиця і повернула козака до нас плечима.
— Ото ж бо, — пробурмотів Мічений, звертаючись до Полупуда. — Біда з новиками. Зовсім порядку не знають. Ось скажи, хіба в наші часи, сторожовий відкрив би рота для чого-небудь ще, крім як запитати: «Стій! Хто їде?».
— Ні-і, — упевнено хитнув головою Василь. — За такий непослух дюжину батогів всипали б не менше... і з тиждень на воді та сухарях.
Прислухатися до древньої, як світ, розмови про те, що раніше все було кращим: небо — блакитніше, трава — зеленіша, а дівки — моторніші і лагідніші, я не став. Мабуть, ця тема вічна. Коли мама починала надмірно завзято виховувати мене з сестрою, батько незмінно басив: «Забула корова, як ялівкою була?» Діяло безвідмовно… Мати негайно приймалася уточнювати, кого «старий пень» обізвав коровою, а нас залишала в спокої.
Виявилося, з оцінкою я поквапився.
Однією лише сторожовою вишкою, застава не обмежувалася. Просто берег у цьому місці був двох'ярусний — корінний і заплавний. Тож «наметове містечко», що розкинулося ближче до води, на заливному лужку, я помітив не одразу. Тільки коли під'їхали до урвища.
Жартую, звісно. Які там намети... Два просторих куреня, розміром з гараж для легковика — стояли по праву руку від вогнища. Ще один менший — зліва. Над вогнем висів величезний казан, відер на п'ять, не менше. А над ним чаклував голий по пояс козак, помішуючи вариво... чимось дуже схожим на звичайне весло. При цьому, поглядаючи на річку і підганяючи, десяток довгочубих братчиків, що тягнули до берега волоку.
— Ворушіть ратицями! Довго ще чекати? Карасі вже зварилися. Пора стерлядь закладати.
Крім нього, ловом керував ще один козак. Невисокий здоровань. У сірій, смушевій шапці. Ні, крім шапки на ньому ще й шаровари були, але шапка першою впадала в очі. І довга, як флейта, люлька, якою він розмахував, ніби диригент оркестру. Мабуть, той самий Трясило.
— Кудлатий! Куди тебе чорт несе поперед всіх?! Стій на місці! Циган! Заводи!
— Зараз, зараз, батьку! Зачепили, здається, парочку!..
— Це ми вчасно... — статечно пригладив вуса Полупуд. — Давненько я справжньої юшки не їв.
А в річці тим часом зав'язалася справжня баталія. Не знаю, кого саме зачепили рибалки, але в юшку воно категорично не бажало. Сітка рвалася з рук, як жива, а вода кипіла крутіше, ніж окріп у казані.
— Тримай! Тримай! Не відпускай! — закричало відразу кілька голосів. Та тільки словами не допоможеш. Рибі, мабуть, вдалося якось викрутитися й знайти край волокуші, куди вона і рвонула, в пошуках виходу.
Спіткнувся крайній козак, чи яка інша біда трапилася, але він занурився у воду з головою, потягнувши за собою сітку і сусіда. Той теж не встояв, впав і потягнув наступного... На мить зметнулася над поверхнею довга і гостра морда, майнув над краєм волокуші пилкоподібний хребет, і здоровенна рибина, завбільшки з дельфіна, вирвалася на свободу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.