Читати книгу - "Свобода"

— Із ним треба поводитися, як із великою шишкою.

— Та він типовий соціопат, — відгукнувся Волтер.

— Як би там не було, — зітхнула жінка (завдяки м’якому індійському акценту її улюблена фраза завжди звучала просто неповторно, а Волтер ладен був нескінченно слухати цю пісеньку) — нам доведеться потішити його відчуття важливості. Він хоче бути рятівником, а не розпроданцем.

— Ну, нажаль, ми якраз хочемо, щоб він став саме розпроданцем.

— Може, мені варто повернутися і спробувати потеревенити з жінками...

— Та тут же чортів патріархат! — вигукнув Волтер.— Ти що, не помітила?

— Ні, Волтере, жінки тут досить сильні. Чому ти не хочеш, аби я порозмовляла з деякими?

— Це просто страхіття. Страхіття!

— Як би там не було, — повторила Лаліта, — я думаю, чи не варто мені залишитися тут і спробувати поговорити з мешканцями.

— Він уже сказав своє «ні» нашим пропозиціям. Категоричне «ні».

— Тоді нам доведеться підготувати для нього кращу пропозицію. Тобі доведеться поговорити з паном Гейвеном стосовно кращої пропозиції. Повертайся до Вашингтона і поговори з ним. Гадаю, тобі не обов’язково повертатися до тієї Лощини. Але, мабуть, коли я поїду сама, то не справлятиму такого страхітливого враження.

— Я не можу тобі цього дозволити.

— Собак я не боюся. На тебе він би їх спустив, але не на мене. Ні, не на мене.

— Це безнадійна справа.

— Може, і так, але, може, й ні.

Не кажучи вже про її хоробрість, з якою ця темношкіра тендітна жінка, наділена спокусливою зовнішністю, повернулася сама до місця проживання білої бідноти, де їй уже погрожували фізичною розправою, у наступні місяці Волтер не втомлювався дивуватися тому, що саме вона, дочка забезпеченого інженера-електрика, а не він, син агресивного п’яниці з маленького містечка, зробила диво у Лощині Форстера. Волтерові не просто не вистачало таланту спілкуватися з людьми з різних верств населення: вся його особистість була створена на протистоянні глушині, з якої він сам був родом. Матіс, виявивши типові для білого бідаря нелогічність висловлювань і образу на весь світ, обурив саму сутність Волтера: засліпив його гнівом. У той час як Лаліта, у котрої не було жодного досвіду спілкування з такими-от матісами, змогла повернутися до них із відкритим розумом і сповненим співчуття серцем. Вона підійшла до бідних, але гордих мешканців глибинки так само, як водила автівку, наче з такою люб’язною людиною нічого поганого статися нізащо не могло; і гордовита біднота подарувала їй ту повагу, яку відвернула від обуреного Волтера. Її успіх примусив його відчути себе гіршим за неї і не гідним її захвату, й отже — ще більш вдячним їй. Це відчуття трохи згодом вселило в нього захоплення усіма молодими людьми та їхньою здатністю зробити цей світ кращим. І також (хоча він заборонив собі свідомо підтверджувати це) примусило його ще сильніше закохатися в неї — значно сильніше, ніж припустимо.

Завдяки даним, які Лаліта зібрала під час свого повернення до Лощини Форстера, Волтер і Він Гейвен змогли скласти нову, нечувано дорогу пропозицію для її мешканців. Лаліта попередила їх: коли вони просто збільшать суму, це нічого не змінить. Бо Матіс бажав зберегти обличчя, а для цього він мав виступити в ролі Мойсея, який веде свій народ до нової обіцяної землі. На жаль, наскільки Волтер зрозумів, мешканці Лощини Форстера мало що вміли) окрім полювання, ремонту двигунів, вирощування овочів, збирання цілющих трав й обміну на готівку чеків із соціальної допомоги. Тим не менше, Він Гейвен порозпитував широке коло своїх знайомих бізнесменів і повернувся до Волтера з однією цікавою пропозицією: панцер-жилети.

До поїздки у Г’юстон і зустрічі з Гейвеном влітку дві тисячі першого року Волтер геть нічого не знав про концепцію добрих техасців, адже національні новини були зазвичай поганими. Гейвену належало велике ранчо у Пагорбовій зоні Техасу і ще одне, навіть більше за розмірами, на південь від Корпус-Крісті; обома ранчо завідували з великою любов’ю, і вони надавали дім для дичини. Гейвен був таким собі техаським любителем природи, який не тільки з радістю збивав з неба диких качок, але й витрачав цілі години, із захопленням вивчаючи через приховану камеру розвиток крихітних сипух у гнізді на його власності, а також міг зі знанням справи розумувати про візерунки на зимовому вбранні пісочника Берда. Він був невисоким грубуватим чоловіком з кулеподібною головою, і Волтер відчув до нього симпатію з першої секунди співбесіди.

— Внесок розміром у сто мільйонів доларів — і все заради одного виду горобців, — роздумливо промовив тоді Волтер. — Цікаве розміщення коштів.

Гейвен нахилив голову на один бік.

— Вас це не влаштовує?

— Та ви що! Але, враховуючи, що пташку навіть не включили до федерального списку, мені дуже кортить дізнатися, про що ви думаєте.

— Я думаю про те, що то мої сто мільйонів, і витрачати я їх можу так, як мені заманеться.

— Справедливо.

— Найоптимістичніші результати наукових досліджень стосовно співу на демонструють зменшення популяцій на три відсотки щороку; і це відбувається останні сорок років. І хоча вид ще не перейшов поріг, за яким його віднесуть до такого, якому загрожує повне знищення, ви й самі можете провести лінію аж до самого нуля. Адже саме туди веде графік: до нуля.

— Так. Але ж...

— Але ж існують й інші види, яким до нуля залишилося ще менше. Я це знаю. І я щиро сподіваюсь, що хтось почне турбуватись про них. Я часто питаю себе: чи перерізав би я собі горлянку, коли б мав гарантії, що, вчинивши так, врятував би від загибелі один вид? Усі ми знаємо: одне людське життя варте набагато більше, ніж життя однієї пташки. Але чи варте моє жалюгідне життя — життя цілого виду?

— На щастя, нікого не просять зробити такий вибір.

— У певному сенсі, ви праві, — погодився Гейвен, — але коли оперувати більш загальними величинами, то саме такий вибір ми й робимо, і робимо його постійно. У лютому мені