Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

таке? — питав він, але товариш його вже мчав у напрямі крику, повз Василя Блаженного. Офіцер сів на коня і поїхав за ним. Під’їхавши до мосту, він побачив зняті з передків дві гармати, піхоту, що йшла по мосту, кілька повалених возів, кілька зляканих облич і обличчя солдатів, які сміялися. Біля гармат стояла одна повозка, запряжена парою. За повозкою позад коліс тулилися чотири хорти в нашийниках. На повозці була гора речей, і на самому верху, поряд з дитячим, догори ніжками перекинутим стільчиком, сиділа молодиця і пронизливо й розпачливо верещала. Товариші розповіли офіцерові, що натовп зняв крик і молодиця почала верещати тому, що генерал Єрмолов, натрапивши на цей натовп і взнавши, що солдати розбредаються по крамницях, а юрми мешканців стовпилися на мосту, наказав зняти гармати з передків і показати, ніби він стрілятиме по мосту. Натовп, перекидаючи вози, чавлячи одне одного, тиснучись, з розпачливим криком посунув з мосту, і війська рушили вперед.

XXII

В самому місті тимчасом було пусто. На вулицях майже нікого не було. Ворота і крамниці всі були позамикані; де-не-де біля шинків лунали окремі вигуки або п’яний спів. Ніхто не їздив по вулицях, і рідко чутно було кроки прохожих. На Поварській було зовсім тихо й безлюдно. На величезному подвір’ї дому Ростових лежали недоїдки сіна, сміття обозу, що виїхав звідси, і не було видно жодної людини. В покинутому з усім добром домі Ростових двоє людей було у великій вітальні. Це були двірник Гнат і внук Васильовича козачок Мишка, який зостався в Москві з дідом. Мишка, відкривши клавікорди, грав на них одним пальцем. Двірник, узявшись в боки і радісно усміхаючись, стояв перед великим дзеркалом.

— От гарно як! Га? Дядечку Гнате! — сказав хлопчик, раптом почавши бахкати обома руками по клавішах.

— Чи ба! — відповів Гнат, дивуючись з того, як дедалі більше усміхалось його обличчя в дзеркалі.

— Безсовісні! Їй-бо, безсовісні! — заговорила позад них Мавра Кузьмівна, тихо увійшовши. — Ач як товстопикий зуби скалить. На це ви мастаки! Там усе неприбране, Васильович з ніг збився. Начувайся!

Гнат, поправляючи пояска, переставши усміхатись і покірно опустивши очі, пішов з кімнати.

— Тітонько, я легенько, — сказав хлопчик.

— Я тобі дам легенько. Шибеник! — крикнула Мавра Кузьмівна, замахуючись на нього рукою. — Іди дідові самовар став.

Мавра Кузьмівна, змахнувши порох; закрила клавікорди і, тяжко зітхнувши, вийшла з вітальні й замкнула вхідні двері.

Вийшовши на подвір’я, Мавра Кузьмівна задумалась про те, куди їй іти тепер: у флігель до Васильовича пити чай чи до комори прибирати те, що ще було неприбране.

В тихій вулиці почулися швидкі кроки. Кроки зупинились біля хвіртки; клямка стала стукати під рукою, що намагалася відчинити її.

Мавра Кузьмівна підігріла до хвіртки.

— Кого треба?

— Графа, графа Іллю Андрійовича Ростова.

— А ви хто?

— Я офіцер. Мені б треба бачити, — сказав російський приємний і панський голос.

Мавра Кузьмівна відчинила хвіртку. І на подвір’я увійшов кругловидий, років вісімнадцяти, офіцер, типом обличчя схожий на Ростових.

— Виїхали, батечку. Вчорашнього числа під час вечерні зволили виїхати, — лагідно сказала Мавра Кузьмівна.

Молодий офіцер, стоячи у хвіртці, ніби вагаючись, увійти чи не ввійти йому, поклацав язиком.

— Ох, яка досада! — промовив він. — Мені б учора... Ох, який жаль!..

Мавра Кузьмівна тимчасом уважно і співчутливо розглядала знайомі їй риси ростовської породи в обличчі юнака, і порвану шинель, і сходжені чоботи, що були на ньому.

— А вам для чого графа треба було? — спитала вона.

— Та вже... що вдієш! — з досадою промовив офіцер і взявся за хвіртку, ніби збираючись іти. Він знову нерішуче зупинився.

— Бачите, — раптом сказав він, — Я графів родич, і він завжди дуже добрий був до мене. Отож, бачите (він з лагідною і веселою усмішкою подивився на свій плащ і на чоботи), і обносився, і грошей зовсім нема; то я хотів попросити графа...

Мавра Кузьмівна не дала йому доказати.

— Ви хвилиночку зачекали б, батечку. Одну хвилиночку, — сказала вона. І тільки-но офіцер відняв руку від хвіртки, Мавра Кузьмівна повернулася і швидкою старечою ходою пішла на чорний двір до свого флігеля.

У той час, як Мавра Кузьмівна бігала до себе, офіцер, опустивши голову і дивлячись на свої порвані чоботи, злегка усміхаючись, проходжувався по подвір’ю. «Як жаль, що я не застав дядечка. А добра бабуся! Куди вона побігла? І як би мені довідатись, якими вулицями ближче догнати полк, що тепер має підходити до Рогозької?» — думав тимчасом молодий офіцер. Мавра Кузьмівна із зляканим і разом рішучим обличчям, несучи в руках згорнуту картату хусточку, вийшла з-за рогу. Не доходячи кілька кроків, вона, розгорнувши хусточку, вийняла з неї білу двадцятип’ятирубльову асигнацію і поспішно віддала її офіцерові.

— Якби були їх сіятельство вдома, звісно, вони б справді породинному, а ось, може... теперечки... — Мавра Кузьмівна сторопіла і збентежилась. Але офіцер, не відмовляючись і не кваплячись, узяв папірця і подякував Маврі Кузьмівні. — Якби граф були вдома, — перепрошуючи, все говорила Мавра Кузьмівні. — Христос з вами, батечку! Нехай вас бог береже, — казала Мавра Кузьмівна, кланяючись і проводячи його. Офіцер, ніби глузуючи з себе, усміхаючись і похитуючи головою, майже риссю побіг безлюдними вулицями до Яузького мосту доганяти свій полк.

А Мавра Кузьмівна ще довго з мокрими очима стояла перед зачиненою хвірткою, в задумі похитуючи головою, зненацька охоплена напливом материнської ніжності і жалості до невідомого їй офіцерика.

XXIII

В недобудованому будинку на Варварці, внизу якого був шинок, лунали п’яні вигуки і співи. На лавах біля столів у невеликій брудній кімнаті сиділо чоловік з десять фабричних. Усі вони, п’яні, спітнілі, з мутними очима, напружуючись і широко роззявляючи роти, співали якусь пісню. Вони співали незлагоджено, важко, з зусиллям, очевидно, не тому, що їм хотілося співати, а для того лише, щоб довести, що вони п’яні і гуляють. Один з них, високий білявий парубок у чистому синьому каптані, стояв над ними. Обличчя його з тонким рівним носом було б гарне, якби не тонкі, підібрані губи, що безперестанку ворушились, та мутні і нахмурені, нерухомі очі. Він стояв над тими, які співали, і, ясно уявляючи собі щось, урочисто й незграбно розмахував над їх головами білою рукою з засунутим до ліктя рукавом; брудні пальці він неприродно намагався розчепірювати. Рукав