Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Він ухиляється, б’є мене в живіт аперкотом. Згинаюся навпіл, кóпаю його в пах, потім хапаю за комір і валю на землю.

Компас я помічаю запізно.

Ним він б’є мене по щоці — скалки крають обличчя, кров скрапує з підборіддя. Очі сльозяться, вологий падолист чвакає під долонями. Деніел наближається, але повз нього зі свистом пролітає куля й зачіпає Срібну Сльозинку. Та скрикує, схопившись за плече, і падає.

Глипнувши на рушницю, що тремтить у руках Люсі Гарпер, Деніел мчить до Блекгіту. Я схоплююся й кидаюся навздогін.

Ми біжимо, наче гончак і лисиця, моріжком перед маєтком і далі, під’їзною алеєю до селища, мчимо повз сторожівню. Я майже переконаний, що він прямує до селища, аж раптом Деніел повертає ліворуч, на стежку, що веде до колодязя, а відтак до озера. Там темно, хоч в око стрель, тільки місяць таїться в хмарах, наче пес — за старим дерев’яним парканом, і я незабаром гублю того, за ким женуся.

Побоюючись засідки, зупиняюся, ретельно дослухаючись. Пугукають сови, дощ скрапує крізь листя. Гілля чіпляється за одяг, а я пригинаюся, кривуляю й зрештою наздоганяю Деніела, який зупинився біля води, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Штормовий ліхтар стоїть біля його ніг.

Тікати йому нема куди.

Руки мої тремтять, у грудях вовтузиться страх. Лють додала мені сміливості, але вона ж пошила мене в дурні. Дональд Девіс низенький і тендітний, м’якший за пуховицю, на якій звик спати. Деніел вищий, дужчий. Він звик полювати на таких, як я. Та кількісна перевага, яка була в мене на цвинтарі, тепер лишилася позаду, а це означає, що вперше, відколи я прибув до Блекгіту, жоден з нас не може передбачити, що буде далі.

Помітивши, що я наближаюся, Деніел махає мені рукою, жестом просить дати йому відхекатися. Я даю йому цю змогу, а сам тим часом обираю важку каменюку, яку можна використати як зброю. Після компаса про правила чесного двобою можна забути.

— Хай що робіть, вони не дозволять вашій подрузі звідси піти, — каже він, важко дихаючи. — Срібна Сльозинка все мені розповіла про вас в обмін на те, що я знайду й уб’ю Анну. Вона розказала мені про ваші подоби, про те, де й коли вони прокидаються. Хіба ви не розумієте? Усе це не має значення, Ейдене. Єдиний, хто звідси вибереться, — це я.

— Ви могли б розповісти мені про все це раніше, — кажу я. — Усе не мало отак-от завершуватися.

— У мене були дружина й син, — каже він. — Це той спомин, який я приніс сюди, до Блекгіту. Ви уявляєте, як це? Знати, що вони там, зовні, чекають на мене. Чи були й чекали.

Я ступаю до нього крок, тримаючи камінь напереваги.

— І як ви дивитиметеся їм у вічі, знаючи, якою ціною здобули право на повернення?

— Я такий, яким мене зробив Блекгіт, — видихає він і спльовує в багно.

— Ні. Це Блекгіт такий, яким його зробили ми, — кажу, підступаючись іще на крок. Він і досі згорблений, досі зморений. Ще кілька кроків — і все буде завершено. — Нас сюди привели наші власні рішення, Деніеле. Якщо це пекло, то ми створили його власноруч.

— А що, на вашу думку, ми мали робити? — каже він, дивлячись на мене знизу вгору. — Сидіти тут і каятися, допоки хтось не зволіє випустити нас звідси?

— Допоможіть мені врятувати Евелін, і ми всі разом дамо відповідь Моровому Лікареві, — кажу я палко. — Усі втрьох: ви, я й Анна. У нас є шанс вийти звідси ліпшими, ніж ми були, коли сюди потрапили.

— Я не можу так ризикувати, — каже він невиразно, згаслим голосом. — Я не можу згаяти таку нагоду. Нізащо! Ані заради каяття, ані задля того, щоб допомогти людям, яким допомагати вже запізно.

І без жодного попередження він перекидає ліхтар.

Ніч кидається мені в очі.

Я чую, як він чвакає, потім угачує мені плечем у живіт — аж дух забило.

Ми падаємо на землю, я впускаю свою каменюку.

Усе, що я наразі можу, — це затулятися від його ударів, але руки мої тонкі й кволі, а б’є він мене щосили.

У роті повно крові.

Я ціпенію, усе завмирає зсередини й ззовні, але він гамселить мене й гамселить, і кулаки його ковзають моїм закривавленим обличчям.

Нарешті він зводиться, і я дістаю змогу дихати. Він відхекується, піт крапає просто на мене.

— Я намагався цього уникнути, — каже він.

Дужі пальці стискають мою кісточку, і Коулрідж тягне мене багнюкою до води. Я пробую дістатися до нього, але він так мене віддухопелив, що сил уже немає, і я знову падаю горілиць.

Він зупиняється, витирає піт із чола.

Крізь хмари пробивається місячне сяйво, підсвічує його риси. Волосся в нього срібне, шкіра біла, наче свіжий сніг. Він дивиться на мене з тим самим жалем, з яким дивився на Белла того, першого ранку.

— Ми не… — починаю я, викашлюючи кров.

— Не треба було вам ставати в мене на шляху, — каже він і знову тягне мене до озера. — Це ж усе, про що я вас просив.

Він брьохає мілководдям, тягне мене, холодна вода тече по ногах, заливає мені груди й голову. Раптовий холод проймає мене, я намагаюся виборсатися назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й занурює обличчям у крижану воду.

Я дряпаю його руку, кóпаю його ногами, але він надто сильний.

Тіло моє здригається, я судомно намагаюся вдихнути.

Але він мене не відпускає.

Я бачу Томаса Гардкасла, який загинув дев’ятнадцять років тому. Він виринає до мене з мороку. Він білявий, розгублені очі широко розверсті.

Він хапає мене за руку й стискає мої пальці, вмовляючи мене бути відважним. Нездатний і далі тамувати дух, я мимоволі роззявляю рота, хапаю холодну брудну воду. Тіло скручує судома.

Томас звільняє мій дух від конаючої плоті, і ми пливемо біч-о-біч, спостерігаючи, як тоне Дональд Девіс.

Усе дуже спокійно й тихо.

На диво тихо.

Аж тут щось падає у воду.

Чиїсь руки опускаються під воду, хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його нагору, і за мить я й собі тягнуся за ним.

Пальці мертвого хлопчика й досі переплетені з моїми, але я не можу витягти його з озера. Він там помер, він там