Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Я лежу в багні, викашлюючи воду, тіло наче свинцеве.

Деніелове тіло погойдується долілиць у воді.

Хтось б’є мене по щоках. Потім іще раз, дужче.

Обличчя Анни випливає з мороку, але в очах у мене клубочиться каламуть.

Озеро затикає мені вуха, тягне мене назад.

Темрява кличе мене.

Анна нахиляється ближче, я бачу її розмитий силует.

— …знайдіть мене! — кричить Анна, але я її майже не чую. — О дванадцять по сьомій ранку у вестибюлі…

Там, у глибині, Томас кличе мене. Я заплющую очі й повертаюся до маленького потопельника.

53

День восьмий

Моя щока спочиває на жіночій спині. Оголені, лежимо на брудному матраці — сплелися в обіймах на вологих від поту простирадлах. Дощ цибенить крізь прогнилі рами, струмить по стіні, збирається калюжами на мостинах підлоги.

Я ворушуся, і жінка обіч мене прокидається. Мадлен Обер повертається до мене обличчям. Зелені очі покоївки блищать хворобливою жагою, темне волосся прилипло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну, на того нестямного потопельника, який чіплявся за все, що траплялося під руку.

Побачивши поряд із собою мене, вона, розчаровано зітхнувши, опускає голову на подушку. Така відверта зневага мала б збентежити мене, але моє уражене самолюбство тішить спомин про нашу першу зустріч: про те, з якою спраглою соромітною жагою ми потягнулися одне до одного, про те, з якою готовністю вона опинилася в моїх обіймах, щойно я видобув із кишені один з Беллових слоїчків з лауданумом.

Звільна роззираюся, чи, бува, не залишилося ще наркотиків. Мою роботу на Гардкаслів завершено, їхні нові портрети висять у галереї. На святкування мене не запросили, у маєтку на мене не чекають, а отже, сьогодні вільний ранок, який я проводжу тут, на матраці, а світ довкола обертається, наче фарба, що стікає в рукомийник.

Погляд мій чіпляється за чепець і фартух Мадлен, що лежать на стільці.

Здригаюся, наче мені дали ляпаса, і отямлююся, стаю собою, згадую обличчя Анни, її голос, і доторки, і небезпеку, у якій ми опинилися.

Ухопившись за цей спомин, насилу відштовхую особистість Ґолда вбік.

Мене так переповнювали його надії й страхи, жага й пристрасті, що Ейден Бішоп уже був здавався мені якимось маревним вранішнім сном.

Я щиро повірив, що все це й справді я.

Зісковзнувши з матраца, перекидаю стос порожніх слоїчків з-під лаудануму, які навсібіч порскають підлогою, наче сполохана мишва.

Відштовхнувши їх убік, я підходжу до каміна, де остання пелюстка полум’я тремтить межи жарин. Я підкидаю хмиз і оцупки, і вогонь оживає.

Уздовж камінної полиці вишикувалися шахові фігурки: усі вони зроблені вручну, декілька вже пофарбовані, хоча точніше, либонь, буде сказати, що вони просто заквецяні фарбою. Завершено хіба що половину з них, а обіч лежить ножик, яким Ґолд їх вирізьблює. З двома з цих фігурок носитиметься цілий день Анна, а ніж — той самий, яким було завдано порізи, що я їх учора бачив на руках Ґолда. Доля знову дає мені знак.

Мадлен збирає свій одяг, який розкидано по підлозі. Судячи з того, як квапливо вона вчора позбувалася вбрання, напередодні дівчину охопила некерована пристрасть, але зараз у ній живе лише сором. Камеристка вдягається, стоячи спиною до мене, прикипівши поглядом до стіни навпроти. Ґолдів погляд не такий цнотливий: він жадібно роздивляється її бліду шкіру, водоспад волосся, що стікає спиною.

— Чи у вас тут є дзеркало? — питає вона з легким французьким акцентом, застібаючи сукню.

— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на голій шкірі.

— Напевне, я маю жахливий вигляд, — каже вона неуважно.

Джентльмен з міркувань поваги не погодився б із цим, але Ґолд не джентльмен, а Мадлен — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри й косметики, і мене дивує те, який, виявляється, у неї хворобливий вигляд. Обличчя дівчини виснажене, шкіра землиста, поцяткована віспинками, очі втомлені й почервонілі, з набряклими повіками.

Вона проходить попід протилежною стіною, намагаючись триматися якнайдалі від мене, і відчиняє двері. Зимне повітря вдирається до кімнати, женучи тепло геть. Ще рано, надворі тихий досвіток, понад землею клубочиться туман. Ген серед дерев височіє Блекгіт, і досі оповитий нічною темрявою. Судячи з краєвиду, та хатинка, у якій я зараз, має бути десь неподалік від родинного цвинтаря.

Я дивлюся, як Мадлен, горнучись у шалик, квапиться стежкою до маєтку. Якби все йшло як раніше, то зараз саме я мусив би дибати крізь потемок. Збожеволівши після тортур Лакея, я мав би взяти власний ніж і порізати собі руки, а потім потнутися гупати у двері Денса, вигукуючи безладні попередження.

Утім, дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на цвинтарі, я уникнув цієї долі. Я все ж таки переписав плин подій цього дня.

Тепер я маю зробити так, щоб усе завершилося добре.

Зачинивши за Мадлен двері, я розпалюю гасову лампу, розігнавши темряву по кутках, і заходжуся обмірковувати наступний крок. Думки крутяться в голові, останнє, ще напівсформоване чудовисько й досі чекає, поки його витягнуть з темряви на світло. Складно навіть уявити, що коли я прокинувся того, першого ранку в подобі Белла, то переймався тим, що маю замало спогадів. Тепер треба якось упоратися з тим, що їх забагато. Мій розум наче напхом напхана речами валіза, яку треба перепакувати. Але для Ґолда світ стає зрозумілим, лише коли він відбивається на полотні, і саме там треба шукати відповідь. Якщо Рештон і Рейвенкорт чогось мене навчили, то це вміння цінувати таланти своїх утілень, замість того щоб картатися через їхні слабкі боки.

Підхопивши лампу, я вирушаю до майстерні, розташованої в глибині котеджу. Мені потрібна фарба. Уздовж стін стоси полотен, деякі вже наполовину завершені, інші розкраяні в нападі люті. Усюди розкидані пляшки з-під вина, калюжі вина заливають олівцеві ескізи, зібгані й пожбурені геть.

Терпентин[25] стікає стіною, спотворивши якийсь пейзаж, який Ґолд, схоже, розпочав малювати нашвидкуруч, а потім покинув у нападі раптової люті.

У центрі цього безладу, наче стос дров, приготованих для вогнища, височіють старі родинні портрети. Їх тут десятки, полотна видерті з побитих шашелем рам, які валяються віддалік. Більшість портретів уже зруйновані живицею, хоча де-не-де ще можна розгледіти непевні бліді риси. Евелін казала мені, що Ґолда запросили відреставрувати полотна в Блекгіті. Схоже, він не надто вподобав ці витвори мистецтва.

Дивлюся на цей стос, аж раптом у голові формулюється ідея.

Нишпорю полицями й натрапляю на