Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Що за справа? Знову діаманти? Зухвале пограбування? Загадкове вбивство? Що? — гарячкує з цікавості Воронько. І розумна ж людина, а ото подивишся на нього — наче гімназист якийсь, що книжок начитався! Що з людьми робиться?

— Заспокойся. І послухай уважно. Справа важлива.

І все розповів Вороньку про зникнення бідолашної Ганнусі Купрієнкової. Об’яву показав, лист її останній, який наче з Варшави, а надісланий із Кременця.

— Що думаєш про це, Микито? — питаю.

— А що тут думати, ясно все як день, — кривиться він, помітно розчарований.

— І що ж ясно?

— А те, що заманили бідну дівчину і продали.

— Куди? — дивуюся я, бо ж зараз усе ж не кріпосні часи, щоб людей можна було продавати.

— До борделю, Іване Карповичу, до борделю.

— Вона не така, щоб у борделі працювати!

— А там хоч така, а хоч сяка, все одно примусять.

— Вона б утекла.

— Куди вона втече, в чужій країні, без документів та грошей?

— Як у чужій країні? — дивуюся я.

— А так. Продають їх за кордон, щоб важче знайти було. Звідки, думаєте, в наших борделях іноземок багато? Пам’ятаєте, у Розочки Шпільман і французки, і чешки, і німкені, і польки. Як вони до Києва потрапили? Так само! Викрали їх і продали сюди. А наших туди.

— Та що ти таке кажеш, Микито? Що це, худоба, щоб ось так продавати? Люди ж!

— Ні, Іване Карповичу, худоба. Тільки куди вигідніша. Великі гроші на цій худобі робляться!

— Та ну ти що? Як?

— А так, Іване Карповичу. Це ж цілий механізм! На вокзалах та ринках спеціально навчені люди стоять, видивляються приїжджих дівчат. Їх одразу видно по розгубленості, бо ж приїхали вперше в житті до Києва, за кращою долею. Ото до них підходять і починають розмовляти. Знають, що сказати, обіцяють хорошу роботу, добру платню. Чаєм напоять, добре слово скажуть, порадою наче допоможуть. На більшість одразу це діє, і вірять дівчата шахраям, ідуть за ними. Дехто відмовляється, бо ж батьки казали чужим не вірити. З такими далі працюють. Зазвичай крадуть гроші, які батьки для початку дали. І ото залишається дівчина сама та без грошей, у чужому місті немає куди їй подітися. Тут її й беруть. Роботу обіцяють за освітою. Комусь покоївкою, а комусь і гувернанткою, багато грошви обіцяють, голови задурюють і ось уже везуть до кордону. Мовляв, робота саме там. Частіше за все до Одеси чи на захід, у Кременець чи Варшаву, або на північ, до Ревеля. Там таємно переводять через кордон, паспорти забирають і виставляють на торг у таємних місцях. Покупці вже чекають. Вибирають собі живий товар. Як ото коней на ярмарку. Ходять між дівчатами, дивляться, у рота заглядають, зуби перевіряють, тіло мацають, чи таке, як треба.

— Господи, та невже оце таке бути може? — дивуюся я.

— Так і є. Покупці платять за тих, кого одібрали, забирають і везуть по борделях. Звісно, що як дівчина порядна, вона пручається, відмовляється працювати. Але там уміють ламати. Когось зґвалтують, когось голодом примусять, декому грошей пообіцяють. Ото всі й працюють. Страшні там умови. Скільки є клієнтів, стільки і обслужи. Хоч десяток, хоч два, а хоч і три. Хворіти не можна, відмовляти не можна. Працюй, дівко, заробляй господарю багатство.

— Звідки ти всі ці подробиці знаєш, Микито? — дивуюся я.

— Та я ж займався цими справами. Раніше. Це ж не сьогодні виникло. Тільки ніхто уваги не звертав. Бо ж чиї дочки зникали? Селян, різночинців якихось із маленьких містечок. Злочинці дівчат із багатих та впливових родин не чіпали. А за інших ніхто й чути не хотів. Прийдуть бідні батьки до поліції, а їм кажуть, що самі винні: навіщо відпустили доньку до міста? Я-то швиденько зметикував, що відбувається, пішов до начальства, а воно мені по голові. Мовляв, виходить, що в благодатній імперії досі людей наче худобу продають? Та про таке тільки бунтівники якісь могли вигадати! Закрий, Воронько, рота і мовчи, не лізь куди не треба. Навіть премії позбавили, щоб знав своє місце! А потім спалахнув скандал. Один дворянин із Петербурга, барон Ворзел, мандрував десь за океаном. І з мандрів тих писав листи, які в журналі «Навколо світу» друкували. І ось приплив барон до країни Бразилії. Це бозна-де, кажуть, що далі навіть, аніж Африка, за океаном, так далеко, що пароплавом цілий місяць плисти і жодної землі навколо. Так ось, у Бразилії Ворзел мандрував усюди і в одному місті почув руську мову. Зацікавився, познайомився з дівчиною, а та розповіла, що сама вона з Казанської губернії, приїхала до Москви на роботу, там її обдурили, вивезли до Одеси, там посадили на пароплав і продали аж до тої Бразилії, у бордель.

— Ото так далеко?

— Далеко. І не одну ту дівчину вивезли, а ще з нею два десятки дівчат з усієї імперії.

— Ти що!

— Так! Плакала дівчина гірко, розповідала, як важко їм тут на чужині, як за батьківщиною сумують і долю свою гірку проклинають. Розчулився барон, перейнявся історією і виклав в усіх подробицях у листі до журналу. Мовляв, от яка ганьба імперії, коли підданими її торгують, наче дикунами якимись по всьому світу. І в далекій Бразилії відома Росія не міццю своєю та славою, а тим, що повій звідти везуть кораблями. Куди дивиться поліція? В журналі, коли лист отримали, то друкувати не збиралися, бо ж скандалу з поліцією не хотіли. Та випадково лист потрапив до доньки редактора журналу, яка дуже перейнялася історією проданих у неволю дівчат і вмовила батька лист таки надрукувати. Після цього почався страшенний скандал. Бо ж честь імперії зачепили.

— Що людьми торгують, то так — дрібниці, а честь імперії — то важливо, — кручу я головою невдоволено.

— Крамольні речі кажете, Іване Карповичу, — обережно нагадує мені Воронько.

— А що, неправда? — дратуюся я.

— Та правда. Тільки не всяку правду говорити можна в нас, і ви це краще за мене знаєте. Ну, вам-то зараз, може, і можна що завгодно говорити, бо ви — зірка розшуку, на всю імперію відома. А людям звичайним краще мовчати. Так ось, у Петербурзі скандал вибухнув, дійшов і до государя, точніше, до государині, яка чоловікові розповіла про цю ганьбу. Цар