Читати книгу - "Шантарам"

То були щурі. Їх були сотні, потім тисячі. Вони були величезні, більші за котів, вгодовані й ситі. Вони текли безперервним потоком і терлися об наші ноги спочатку на рівні кісточок, потім гомілок, потім колін, бігли по спинах інших щурів, з розгону налітаючи на нас із Карлою. Поминувши нас, вони зникали в каналізації багатоквартирних будинків потойбіч проспекту. Це був їхній звичний маршрут: щоночі вони поверталися з найближчих ринків додому через нетрища. Здавалося, те щуряче море котиться повз нас уже хвилин з десять, хоч насправді минуло дуже небагато часу. Врешті вони зникли. У провулку запанувала тиша.

Карла стояла, роззявивши рота.

— Що це було, хай йому дідько? — вичавила вона.

— Ці чарівні створіння мандрують тут щоночі. Ніхто не протестує тому що вони дорогою підбирають весь непотріб, а людей не чіпають якщо ті перебувають в оселях чи навіть сплять спокійно надворі. Але якщо ти запанікуєш, вони просто повалять тебе і зжеруть.

— Ох, Ліне... ти напрошуєшся на комплімент! — протягнула Карла вже досить спокійним тоном, хоча в її очах ще хлюпав страх.— Що-що, а розважити дівчину ти вмієш!

Насилу плентаючись від утоми й пережитих хвилювань, ми увійшли до моєї хатини. Я розстелив ковдру на долівці, ми полягали, і я обняв її. Дрібний дощ неголосно лопотів покрівлею. Ми так зморилися, що не могли відразу заснути, і Карла почала розповідати мені про себе.

Вона народилася в Базелі і була єдиною дитиною в сім’ї. Мати її була наполовину швейцаркою, наполовину італійкою, а батько швед. Тато був художником, мати співачкою. Раннє дитинство Карла згадувала як найщасливіший період свого життя. Молода пара користувалася популярністю в мистецьких колах. Карла ще змалечку навчилася говорити на чотирьох мовах і співала з матір’ю її улюблені арії, а у батьковій майстерні спостерігала, як він творить свої полотна.

Одного разу Іша Сааранен не повернувся зі своєї персональної виставки в Німеччині: його машина перекинулася під час снігового бурану, і він загинув. За рік мати від горя втратила голос, а потім померла, прийнявши смертельну дозу снодійного. Карла лишилася сама.

У матері був брат, що переселився до Америки. Дівчинці виповнилося всього десять років, коли вона стояла поряд з цим незнайомцем біля могили матері, а потім поїхала разом з ним у Сан-Франциско. Маріо Пацеллі виглядав як справжній ведмідь і мав широку і щедру душу. Він ставився до Карли з добротою і любов’ю й казав Карлі, що сподівається, що й вона колись подарує йому частину тієї любові, яку вона відчувала до своїх батьків.

Але вона не встигла подарувати йому свою любов. За три роки Маріо загинув у горах. Вихованням Карли зайнялася вдова Маріо. Тітка Пенні ревниво ставилася до краси дівчинки і її гострого незалежного розуму — якостей, яких були позбавлені троє її власних дітей. Що більше Карла вирізнялася на їхньому тлі, то більше ненавиділа її тітка. «Наша ненависть буває особливо люта і жорстока, коли вона несправедлива»,— сказав одного разу Дідьє. Тітка Пенні позбавляла Карлу найнеобхіднішого, постійно ображала її й карала.

Карла мусила сама піклуватися про себе і вечорами після школи працювала в місцевому ресторані, а по вихідних доглядала чужих дітей. Якось батько дитини, яку вона няньчила, напідпитку повернувся з вечірки. Він був вродливий, подобався Карлі, тож деколи на думку їй спадали різні фантазії. Їй була приємна його увага, хоч від нього тхнуло горілкою, а очі були немов скляні. Він доторкнувся до її плеча, вона всміхнулася у відповідь. Після цього вона дуже довго не усміхалася.

Ніхто не вважав це зґвалтуванням. Чоловік сказав, що вона сама спровокувала його, тітка стала на його бік. П’ятнадцятирічну сироту вигнали з будинку, і на цьому її зв’язок з родичами урвався. Вона переїхала до Лос-Анджелеса, де влаштувалася на роботу й найняла квартиру з подругою. Вона працювала, збирала гроші і ходила у вечірню школу. Вона мріяла вступити до університету — будь-якого, в будь-якій країні — і вивчати англійську та німецьку літературу. Та надто вже сплюндроване було її життя, вона не знаходила собі місця і не змогла закінчити формальну освіту, тож зайнялася самоосвітою, читаючи все, що додавало їй сил, вселяло якусь надію.

— А потім?

— А потім я опинилася одного разу в літаку, що летів до Сингапура, де зустріла індійського бізнесмена, і відтоді моє життя... змінилося назавжди.

Вона глибоко зітхнула — чи від надміру почуттів, чи з утоми.

— Я радий, що ти розповіла мені...

— Що розповіла? — шорстко запитала вона.

— Ну що... про своє життя.

Вона розслабилася.

— Не варто говорити про це,— кинула вона.

— Ні, я серйозно. Я дуже радий і вдячний тобі за те, що ти нарешті Довіряєш мені настільки, щоб розповісти про себе.

— І я серйозно,— відгукнулася вона.— Не варто говорити про це зі сторонніми. Не розповідай нічого і нікому. Добре?

— Добре.

Ми помовчали. Десь заплакала дитина, і мати почала заспокоювати її.

— Чому ти проводиш так багато часу в «Леопольді»? — запитав я.

— А що? — запитала вона сонним голосом.

— Та нічого. Просто це мене трохи дивує.

Вона засміялася. Голова її лежала на моїй руці. У темряві очі її мерехтіли, мов чорні перлини.

— Я хочу сказати, що Дідьє, Модена і Улла, навіть Летті з Вікрамом вписуються в обстановку. А ти — ні.

— Гадаю, вони... вписуються завдяки мені, навіть якщо навіть я сама й не вписуюся разом з ними!

— Розкажи мені про Ахмеда,— попросив я.— І Кристину.

Вона мовчала дуже довго, і я вже вирішив, що вона заснула. Але туї вона заговорила — таким рівним і безпристрасним тоном, ніби давала свідчення в суді:

— Ахмед був моїм другом. Найкращим другом, майже братом, якого у мене ніколи не було. Він був з Афганістану, там його поранили на війні. До Бомбея він приїхав, щоб опам’ятатися,— як і я, загалом. Поранення у нього було дуже важке, він так і не вилікувався до кінця. Ми стали близькими друзями — напевно, можна сказати, що ми підтримували одне одного. Він скінчив університет в Кабулі, займався природничими науками і чудово говорив англійською. Ми розмовляли з ним про книги, філософію, музику, мистецтво і кулінарію. Він був дуже добрий хлопець.

— Але з ним щось сталося...— підказав я.

— Так,— відповіла вона.— Він закохався в Кристину, ось що з ним сталося. Вона була однією з дівчат мадам Жу,