Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щиголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Щиголь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щиголь" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 275
Перейти на сторінку:
перловими застібками і в чорних джинсах, але головною дивовижею, яку я в ньому помітив, було волосся: частина накладена, частина пересаджена або підклеєна, схоже на скловолокно, а його темно-брунатний колір скидався на колір взуттєвого крему в бляшанці.

— Відпусти його, — сказав він, показавши на Поппера, який досі пручався й намагався визволитися. Голос у нього був глибокий, а манери — спокійними й дружніми. За винятком акценту, він був типовим техасцем, у своїх чоботях та в усьому іншому. — Відпусти його, нехай побігає! Я нічого не маю проти. Я люблю собак.

Коли я відпустив Попчика, він нахилився, щоб погладити його по голові в позі, яка нагадувала худого ковбоя біля табірного вогнища. Хоч яким дивним здавався мені незнайомець зі своїм волоссям та всім іншим, я не міг не захоплюватися тим, як легко й зручно він почувався у своїй шкурі.

— Так, так, — сказав він. — Славний хлоп’як. Атож, я про тебе! — Його засмаглі щоки були зморщені, схожі на печене яблуко, посмуговане тонкими лініями. — Я маю вдома троє власних. Міні-піні.

— Кого, кого?

Він випростався; коли він усміхнувся мені, то відкрив рівні, сліпучі, білі зуби.

— Мініатюрних пінчерів, — сказав він. — Нервові малі мерзотники, я за поріг, а вони уже весь дім пережували, але я їх люблю. Як тебе звуть, хлопче?

— Теодор Декер, — сказав я, дивуючись, хто це такий.

Він знов усміхнувся. Його очі за напівтемними окулярами були маленькі й іскристі.

— Привіт! Ще один житель Нью-Йорка! Я це чую з твого голосу, я не помилився?

— Ні.

— Хлопець із Мангеттену, я здогадався правильно?

— Правильно, — сказав я, дивуючись, що такого в моєму голосі він почув. Досі ніхто не вгадував, що я з Мангеттену, лише почувши мій голос.

— Ну а я з Канарсі. Там народився, там і виріс. Завжди приємно зустріти хлопця з далекого Сходу. Мене звати Нааман Сільвер.

Він подав мені руку.

— Радий познайомитися з вами, містере Сільвер.

— Містер! — Він приязно засміявся. — Люблю чемних дітей. Більше таких, як ти, не виробляють. Ти єврей, Теодоре?

— Ні, сер, — відповів я й відразу пожалкував, що не сказав «так».

— Розумієш, усі, хто з Нью-Йорка, в моєму уявленні — почесні євреї. Так я на це дивлюся. Ти коли-небудь бував у Канарсі?

— Ні, сер.

— Колись це була фантастична громада, хоча тепер… — Він стенув плечима. — Моя родина жила там протягом чотирьох поколінь. Мій дідусь Саул мав один із перших кошерних ресторанів в Америці, розумієш? Ресторан був великий і славетний. Та він закрився, коли я ще був малою дитиною. І тоді моя мати переїхала до Джерсі, після того як помер мій батько, щоб ми могли жити ближче до мого дядька Гаррі та його родини. — Він поклав руку собі на стегно й подивився на мене. — Твій батько вдома, Тео?

— Ні.

— Ні? — Він подивився повз мене в дім. — Дуже шкода. А знаєш, коли він повернеться?

— Ні, сер, — відповів я.

— Сер. Мені це подобається. Ти хороший хлопець. Повір, ти схожий на мене, коли я був у твоєму віці. Тільки-но закінчив єшиву[97]. — Він підняв обидві руки, на засмаглих і волохатих зап’ястках блищали золоті браслети. — А руки я тоді мав молочно-білі, як у тебе.

— Ум… — Я все ще незграбно стовбичив у дверях. — Чи не хочете ви зайти? — Я не був певен, що мені дозволено запрошувати в дім незнайомців, але почувався самотнім і знудженим. — Ви можете почекати його, якщо хочете. Але я не знаю, коли він повернеться додому.

Він знов усміхнувся.

— Ні, дякую. Я повинен зробити ще чимало візитів. Але я хочу бути з тобою відвертим, бо ти дуже милий хлопець. У мене на твого батька п’ять очок. Ти знаєш, що це означає?

— Ні, не знаю.

— От і гаразд. Тобі не треба це знати, і я сподіваюся, ти ніколи й не знатимеш. Але дозволь мені сказати, що таку політику бізнесу я не схвалюю. — Він по-дружньому поклав руку мені на плече. — Вір мені чи не вір, Теодоре, а я люблю облаштовувати справи по-людськи. Мені не до вподоби приходити до чоловіка в дім і розмовляти з його малим сином, як я тепер розмовляю з тобою. Це неправильно. За нормальних обставин я поїхав би на службу до твого батька й ми обговорили б наші справи там. Але він належить до людей, яких знайти нелегко, та, мабуть, ти й сам про це знаєш.

Я чув, як у домі дзвенить телефон. Я був певен, що то Борис.

— Тобі краще піти й підняти слухавку, — приязно порадив мені містер Сільвер.

— Та ні, не обов’язково.

— Піди. Це може бути нагальна справа. Я тебе почекаю тут.

Дедалі більше стривожений, я пішов і підняв слухавку. Як я й здогадався, то був Борис.

— Хто це був? — запитав він. — Сподіваюся, не Котку?

— Ні. Послухай-но…

— Я думаю, вона пішла додому з тим Тайлером Оловска. У мене таке дивне передчуття. Хоч, може, вона й пішла не додому разом із ним. Але вони вийшли зі школи вдвох — вона розмовляла з ним на паркінгу. Розумієш, вона навчалася свій останній рік у тому самому класі, що й він, техніка обробки дерева чи щось таке…

— Борисе, пробач, але я справді не можу розмовляти з тобою тепер, я передзвоню тобі, гаразд?

— Я повірю тобі на слово, що то був не твій батько на протилежному кінці телефону, — сказав містер Сільвер, коли я повернувся до дверей. Я подивився повз нього на білий кадиллак, припаркований біля хідника. В автомобілі було двоє людей — водій і ще один чоловік на передньому сидінні. — То був не твій батько, я не помиляюся?

— Ні, сер, не він.

— Ти сказав би мені, якби то був він, чи не так?

— Сказав би, сер.

— Чому я тобі не вірю?

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Не має значення, Теодоре. — Він знову замовк, щоб почухати Поппера за вухами. — Я знайду його, рано чи пізно. А ти запам’ятаєш, що йому від мене переказати? І скажеш, що я сюди приїздив?

— Скажу, сер.

Він показав на мене своїм довгим пальцем.

— Як мене звуть — повтори.

— Містер Сільвер.

— Містер Сільвер. Правильно. Я просто вирішив перевірити.

— То що я повинен йому переказати?

— Перекажи йому, що азартні ігри — для туристів. А не для місцевих. — Дуже легенько він торкнувся тонкою засмаглою рукою маківки моєї голови. — І нехай тебе береже Бог.

VIII

Коли Борис з’явився у дверях десь через півгодини, я спробував розповісти йому про візит містера Сільвера, та він,

1 ... 106 107 108 ... 275
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щиголь"