Читати книгу - "Чорна дошка"

Октябрин скотився драбиною донизу, почав метатись по сінях, як загнана у сильце птаха, не міг знайти виходу з будинку. Хапався за все, що траплялось під руку, — за порожнє відро, вішак з зимовою одіжжю, од чого той вішак впав, а те відро покотилось підлогою. Зчинив нечуваний гармидер, врешті зміг вибратись на волю, на свіже повітря. Хапонув відразу його вдосталь, аби запрацював організм, аби збити той спазм, що стояв у горлі. Потягся рукою до кишені — закортіло курити. Скрутив як не попадя цигарку, тремтіли-бо руки — і чого вони тремтіли, він же бачив цих бездиханних кістяків щодня по десятку, — чиркнув сірником раз, удруге. А тоді кинув цигарку об землю й заходився підпалювати хату Солодовників. Висмикнув з покрівлі жмут, добренько його пом’яв для чогось і довго примушував сірникове полум’я перекинутись на ту солому. Вогонь заграв, затріскотіли ті тоненькі патички, заіскрили.

Як зайнялося — пішов далі.

Ось і Маладик будинок. Також «індуси», також ціль, у яку нещадно стріляла революція своїм мором. Не наважився заходити туди. Але побачив здалеку, що біля плоту стоять двоє і ніби навіть головами ворушать. «Тут, значить, усе буде добре. Бач, ворушаться». Він підняв руку, даючи знак Маладикам — старому Василю та Дарині, його невістці, бо ж саме вони й тримались за тин. Дарина поставила долоню до лоба.

— Це ж хто? — запитала ніжно.

— Не бачу, — відповів старий.

— То я йду, тату?

— Потихеньку, голубко.

Дарина потихеньку пошкандибала на город. Стала там на коліна й визбирувала гнилі минулорічні бараболі, які лишились у землі. Ось цими бараболями й рятувались усю страшну зиму. Дівчаток після довгих вагань таки взяв до себе в місто Кость. Спочатку він надіслав у керівні органи запит, чи ж можна йому оселити в себе родичів, які відреклись од батьків. До цього документа доклав письмову відмову Галі й Валі від свого прізвища й від своїх старих батьків. Просили дівчата дозволити їм обзиватись совіцьким прізвищем. Уже й вибрали собі достойне — Йовіста, що означало «Йосиф Віссаріонович Сталін». У верхах пройти повз такий прояв патріотизму не могли й дозволили дівчатам переїхати жити до брата. Кость при райспоживспілці міг прогодувати не лиш себе, а й сестер.

Максим, чоловік Дарини, хворів із зими, але були надії на одужання. Принаймні він бодай щось їв і не втрачав зв’язку із реальністю. За зиму помер малий Миколка, а також дружина Василя — Софія. Ще не дожили до весни старі дід з бабою. Можна вважати, що мор не зачепив аж так Маладик.

Дарина знову була вагітна, і, можливо, це майбутнє життя гнало її на роздобутки тоді, коли в інших уже опускались руки. А можливо, беріг їх Бог, бо покійний її дід колись-то давно, як ще парубком був, своїми руками збудував сільську церкву. І стояла вона аж до того часу, як прийшла комуна на село.

Ось, нарешті, та хата, до якої поспішав Октябрин. То чого ж він не заходить? Чого тупцяє на вулиці, чого навіть до хвіртки підійти боїться? Може, тому, що від обійстя віє дивною прохолодою? «Схаменися, хлопче, це не смертю несе, це сонце зайшло за хмару і весна на мить одходить. Віє прохолодним вітерцем — ото й усе», — шепоче Октябрину чи то цей навісний прохолодний вітерець, чи його внутрішній голос — і де він тільки взявся?

Хлопець ступає на обнесену розбитим парканом територію. Подвір’я захаращене — чого раніше ніколи не водилось за цими хазяями. Такі дівки, така Ярина хазяйська — у руках усе горіло. Хата вилискувала, городи рясніли. Тепер та оселя якоюсь виглядає і не хатою, а присадкуватою хаткою, схожою на старчиху під ЦЕРАБКООПом. Он стирчать, мов простягнена долоня, безхозні граблі. Вони були встромлені в землю біля призьби. А тепер покосились у вологій земельці. Вікна хрест-навхрест забиті дошками. Це ж чого? І на дверях дошки.

— Пішли? Усі пішли? — питає в тих дощок Октябрин.

Він не хоче в це вірити, не хоче відпускати Оксану, хапається за перепону, одриває ті дошки, аж кров з’являється на долонях. Одну, а тоді й іншу. Вони піддаються, бо тримаються на коротких цвяшках. Видно, той, хто забивав двері, не мав сили тримати молоток. Для чого Октябрин це робить? «Вона там», — упевнений, тому й дере руки об шкарубкі дошки. І уявляється йому, що Оксана сидить на стільчику, поставленому на лежанку — щоб як на троні, — у білому вельоні, вся заквітчана й весела-весела. А щоки, як яблука, отакі, як він їх запам’ятав, як її вперше побачив. В очах вогники, хитрюща, аж…

Ні! У хаті — пустка. Немає Оксани. На столі якийсь папірець. Октябрин хапає його, судомно передивляється написане. «Ось, вона написала йому. Вона каже, де її шукати», — Октябрин нишпорить очима по аркушу, силуючись віднайти там чітку адресу. Замість неї декілька слів, нашкрябаних нерівним почерком. Під текстом підпис: Дмитро Стецюк.

— Дядько Дмитро? — дивується Октябрин і згадує, що оце бачив його на возі мертвого. — Як же він міг оце написати, якщо він уже мертвий?

Довго не може второпати хлопець що до чого. Його хилить у сон. Він спочатку сідає на лаву, а тоді й лягає на неї, так і не встигши прочитати листа. «Згодом, згодом», — думає собі й чує ангельські хори, які несуться із піднебесся.

Сновиддя

Висока-висока круча. А на тій кручі стоїть якийсь червоноармієць з кобурою на боці й планшеткою через плече. А біля нього — його, Октябринова, мама-вчителька, а по другу руку батько-лікар. Червоноармієць тримає цих двох, як малих дітей, за зап’ястки. Вони балансують на тій кручі, на самісінькому вершечку. Важко їм там втриматись, слизько, і вітром обдає. Аж так обдає, що постаті вкриваються, мов плівкою, тонким шаром льоду. І тепер уже, скляним, їм не загрожує падіння з тієї висоти. Примерзла одна глиба до іншої — люди до вершечка тієї високої-високої кручі.

Октябрин придивляється і помічає, що червоноармієць це він і є. Над тією кручею луною несеться тітчин голос. Голос з дитинства знайомий — тітка йому ж замість матері й батька була. «Комбідівці!» — кричить вона щосили. Здирається на ту кручу й гамселить щосили по скляній скульптурі. А тоді говорить у саме Октябринове нутро, не того Октябрина, що на кручі, а того, котрий усе це бачить.

— Чи ж того я тебе, сину, вчила? — й дивиться прискіпливо на Октябрина.

— Ні, не того, — відповідає він спокійно.

— Дай-но мені