Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.

Хазяйка теж посміхається.

— Скільки коштує ця штука?

Я не пам’ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.

— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для Залізної Кобили, як однієї з моїх виховательок, — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо все одно працюю сьогодні тут останній день. Але, звичайно, за готівку! А напис — безкоштовно.

— Чому б нам його й не купити? — каже Фрицці.

Хазяйка киває головою:

— Ну що ж, купімо.

— Отже, домовились? — питаю я, не вірячи своїм вухам-

— Домовились, — каже хазяйка. — Скільки це буде на гульдени?

Вона відраховує асигнації. З годинника на стіні вискакує зозуля

й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.

— Вип’ємо по чарці на помин Мальвіни, — пропонує хазяйка. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.

— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.

Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м’ятної горілки. Хазяйка витирає очі.

— Мені так жалко її, — каже вона.

Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.

— Пам’ятник встановить Ґеорґ Кроль, — кажу я.

Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір’я, як тут. Вони махають мені з вікон на прощання руками, хазяйчині доги гавкають. Я швидко крокую до міста.

— Що? — каже Ґеорґ. — Не може бути!

Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени і розкладаю їх на столі.

— Що ж ти продав за них? — питає він.

— Зачекай хвилинку.

Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а одразу ж після цього — самовдоволене покашлювання. Я згрібаю асигнації і засовую їх назад до кишені. У дверях з’являється Генрих Кроль. Холоші штанів у нього заляпані грязюкою.

— Ну? — питаю я. — Що продали?

Генрих люто вирячує на мене очі.

— Спробуйте самі щось продати! За такого банкрутства! Всі тепер без грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.

— А я от продав.

— Он як? Що?

Я стаю так, щоб бачити обох братів, і кажу:

— Обеліск!

— Дурниці! — сердито кидає Генрих. — Прибережіть свої жарти для Берліна!

— Хоч я вже й не зв’язаний з вашою фірмою, — кажу, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя служба скінчилася, однак мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.

Генрих червоніє від люті, але стримується.

— Слава Богу, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.

— Він Справді продав обеліск, Генриху, — каже Ґеорґ.

Генрих недовірливо дивиться на брата.

— А докази де? — шипить він.

— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.

Генрих спантеличено підходить до столу, хапає одну з асигнацій і крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.

— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа удача!

— Ця удача нам зараз дуже до речі, Генриху, — каже Ґеорґ. — Без цих грошей ми не змогли б оплатити вексель^ на який завтра кінчається строк. Я б на твоєму місці щиро подякував Людвігові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам конче потрібні.

— Дякувати? І не подумаю!

Генрих виходить, грюкнувши дверима, — справжній німець, котрий ніколи нікому не дякує.

— Нам дійсно треба завтра оплачувати вексель? — питаю я.

— Дійсно, — каже Ґеорґ.— А тепер розрахуємось. Скільки в тебе грошей?

— Вистачить з мене. Я одержав з Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно — не тягти ж його з собою. Мені дали за цю стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.

Ґеорґ бере тридцять голландських гульденів і простягав їх мені.

— Ти був спеціальним агентом і маєш право на комісійні, як і Плаксивий Оскар. А за особливі заслуги — п’ять процентів надбавки.

Ми ще трохи сперечаємось, потім я беру гроші на той випадок, якщо вилечу з свого нового місця першого ж місяця.

— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Ґеорґ.

Я киваю.

— Складатиму звіти про пожежі і крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки, бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру і намагатимусь вийти в люди.

Хтось ударом ноги відчиняв двері. На порозі з’являється, як примара, фельдфебель Кнопф.

— Давай мені вісім більйонів! — хрипить він.

— Пане Кнопф, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну. Інфляція скінчилась. Два тижні тому ви могли одержати вісім більйонів за надгробок, куплений за вісім мільярдів. Сьогодні ж він коштує лиш вісім марок.

— Негідники! Ви навмисне зробили це!

— Що?

— Припинили інфляцію! Щоб пограбувати мене! Однак я не продам надгробка! Дочекаюсь наступної!

— Чого?

— Наступної інфляції!

— Гаразд, — каже Ґеорґ. — Вип’ємо за це.

Кнопф перший хапає пляшку.

— Закладемось? — питає він.

— На що?

— Що я вгадаю на смак, звідки взято пляшку.

Він витягає пробку й нюхає.

— Не можете ви цього вгадати, — кажу я. — Якби це була горілка з бочки, то, «може б, і вгадали. Нам відомо, що ви найкращий знавець на всю провінцію, але по горілці з пляшки не вгадаєте!

— Наскільки ви закладаєтесь? На вартість надгробка?

— Ми зараз збідніли, — каже Ґеорґ, — але трьома марками можемо ризикнути. Тільки задля вас.

— Гаразд. Налийте мені чарку.

КноПф нюхає горілку, випиває її, потім вимагає другу чарку, а далі й третю.

— Здавайтесь, — кажу я. — Це неможливо. Ми не візьмемо з вас грошей.

— Це горілка з крамниці делікатесів Брокмана, Марієнштрас-се, — заявляє Кнопф.

Ми вражено дивимось на старого. Він вгадав.

— Гроші на стіл! — хрипить він.

Ґеорґ відраховує три марки, і фельдфебель зникає.

— Як так можна вгадати? — дивуюсь я. — Невже в старого п’яниці справді якийсь надприродний нюх?

Раптом Ґеорґ вибухає реготом.

— Він нас обдурив!

— Як?

Ґеорґ піднімає пляшку. На дні її приклеєна маленька етикетка: «И. Брокман, Делікатеси, Марієнштрассе, 18».

— От пройдисвіт, — задоволено каже Ґеорґ. — А які ще має очі!

— Післязавтра він їм не повірить, коли прийде додому і не побачить обеліска, — зауважую я. — Для нього весь світ перевернеться.

— А для тебе він не перевертається? — питає Ґеорґ.

— Щодня перевертається, — відповідаю я. — Інакше як би я міг жити?

За дві години до відходу поїзда ми